Талiсман - Стівен Кінг

— Тссс, — сказав Джек. Йому здалося, ніби між верхніми скелями прослизнуло ще одне тіло. — Їх двоє. Цікаво, чи буде хтось іще?

— Мені цікаво, чи там узагалі щось є, — сказав Річард. — І взагалі, чому хтось хотів би шкодити нам? Тобто я маю на увазі, що це не…

Джек повернув голову і зиркнув на колію просто перед потягом. Щось рухалося за стовбуром одного з волаючих дерев. Як відзначив Джек, щось більше за собаку.

— Ох, — сказав Джек. — Гадаю, інший тип там і чекає на нас.

На мить страх вихолостив Джека. Хлопчик не знав, що робити, щоб захиститися від трьох нападників. Живіт у нього стиснувся. Він узяв із колін «Узі» й почав тупо роздивлятися його, запитуючи себе, чи справді він зможе скористатися зброєю. А може, у бандитів із Заклятих Земель також є рушниці?

— Річарде, мені шкода, — сказав він. — Але, гадаю, цього разу ми справді скочили в лайно, тож мені буде потрібна твоя допомога.

— Що я можу зробити? — запитав Річард писклявим голосом.

— Візьми свій «Узі», — сказав Джек, простягаючи другові його зброю. — Гадаю, нам треба буде стати навколішки, щоб не бути аж надто легкою мішенню.

Він став на коліна, і Річард також зробив це — так повільно, наче спускався під воду. Позаду пролунав оглушливий крик, а зі скель йому відповів інший.

— Вони знають, що ми помітили їх, — сказав Річард. — Але де вони?

Відповідь на це запитання прийшла миттєво. У темно-бузкових сутінках вони розгледіли постать чоловіка — або чогось схожого на чоловіка, — що вигулькнув зі свого сховку і побіг схилом униз, до потяга. З нього звисало лахміття. Він кричав, як індіанець, і щось тримав у руках. Виявилося, що то гнучка палиця. Джек досі намагався з’ясувати її призначення, коли почув — а не просто побачив, — як щось тонке розрізало повітря над головою.

— Боже милий! У них же луки і стріли! — вигукнув він.

Річард застогнав, і Джек злякався, що друг зараз обблює їх обох.

— Я маю застрелити його, — сказав він.

Річард глитнув і виголосив якийсь звук, що навіть не був словом.

— Чорт забирай, — сказав Джек і зняв «Узі» із запобіжника.

Він підвів голову й побачив, що позаду нього істота в дранті саме випускала в повітря наступну стрілу. Якби постріл був влучним, то Джек більше ніколи нічого не побачив би, але стріла поцілила в бік кабіни, не завдавши нікому шкоди. Джек звів свій «Узі» та натиснув на спусковий гачок.

Він зовсім не сподівався на те, що трапилося. Він думав, що пістолет-кулемет непорушно лежатиме в його руках і слухняно випустить кілька куль. Натомість «Узі» заходився стрибати, наче дика тварина, і так гучно затріщав, що в хлопчика мало не луснули барабанні перетинки. Сморід від пороху обпалив ніс. Обідранець випростав руки, але від здивування, а не через поранення. Джек нарешті додумався зняти палець зі спускового гачка. Він і гадки не мав, скільки пострілів щойно змарнував чи скільки куль лишилося в магазині.

— Ти влучив у нього, влучив у нього? — запитав Річард.

Чоловік тепер біг угору схилом долини, і чути було ляскіт великих пласких ніг. Тоді Джек побачив, що то зовсім не ноги — чоловік ходив на великих пластинчастих підошвах, таких собі снігоступах, за версією Заклятих Земель. Розбійник намагався заховатися за одним із дерев.

Джек обома руками звів «Узі» і спрямував уперед коротку цівку кулемета. А тоді м’яко натиснув на спусковий гачок. Зброя затремтіла в руках, але менше, ніж першого разу. Кулі розліталися широкою дугою, і принаймні одна з них влучила в ціль, тому що чоловік нахилився вбік, ніби в нього щойно вдарилася вантажівка. Його ноги вилетіли зі снігоступів.

— Дай мені свій кулемет, — сказав Джек і взяв у Річарда другий «Узі».

Продовжуючи стояти навколішках, він випалив половину магазина в тінистий морок перед потягом і сподівався, що вбив істоту, яка чатувала там. Ще одна стріла врізалася в потяг, а друга гучно гупнула об стіну товарного вагона. Річард тремтів і кричав на дні кабіни.

— Заряди мій, — сказав Джек і тицьнув Річардові під ніс магазин із кишені.

Він оглядав долину в пошуках другого нападника. Менш ніж за хвилину стане надто темно, щоб роздивитися хоч щось, окрім гребеня пагорбів.

— Я бачу його, — вигукнув Річард. — Я бачив його — ось там!

Він показав на тінь, яка мовчки й поспіхом рухалася між горами, і Джек використав половину другого магазина «Узі», гучно стріляючи туди. Коли закінчилися набої, Річард забрав із його рук один кулемет і віддав другий.

— Гороші глопці, топрі глопці, — пролунав голос праворуч. Чи здалеку? Визначити було неможливо. — Ви зпинятизя зараз, я зпинятизя зараз, язно? Всьо зкінчено, дака угода. Ви гороші глопці, мозе, продазте мені дой ствол? Бачу, ви багато чого навбивати дак можете.

— Джеку! — гарячково шепотів Річард, намагаючись попередити Джека.

— Викинь лук і стріли! — заверещав Джек, що досі сидів біля Річарда.

— Джеку, ти не можеш! — шепотів Річард.

— Зараз я викидаю їх гедь, — звідкілясь попереду пролунав голос. Щось легке впало у пил. — Ви глопці зпинятизя, продати мені зброю, язно?

— Гаразд, — відповів Джек. — Підійди сюди, щоб ми могли тебе бачити.

— Язно, — відказав голос.

Джек потягнув назад важіль, спиняючи потяг.

— Коли я крикну, — прошепотів він Річарду, — зруш його вперед якомога швидше, добре?

— О, Господи, — видихнув Річард.

Джек переконався, що кулемет, який дав йому Річард, знято із запобіжника. Цівка поту стікала з лоба просто йому в праве око.

— Взе добре зараз, дак, — казав голос. — Глопці можуть зідати, дак, зідайте, глопці.

Проки-дайся, проки-дайся, про-шу, про-шу.

Потяг наближався до співрозмовника.

— Поклади руки на важіль, — прошепотів Джек. — Уже скоро.

Маленька рука Річарда тремтіла. І хоч вона видавалася надто дитячою, щоб здійснити хоча б щось важливе, усе одно лягла на важіль.

Джеку раптом ясно пригадався старий Андерс, що стояв перед ним навколішки на рипучій дерев’яній підлозі і запитував: «Чи будете ви в безпеці, Володарю?» Він відповів легковажно, не надто серйозно сприймаючи це запитання. Що таке Закляті Землі для хлопця, який витягував на своєму горбу барила для Смоукі Апдайка?

А