Талiсман - Стівен Кінг
— Ну, що ж, гаразд, — сказав він. — Ти можеш нормально ходити?
— Гадаю, так.
— Добре, бо я зараз хочу дещо зробити — раз ти більше не помираєш від пухлини в мозку. І мені потрібна твоя допомога.
— Що саме? — запитав Річард. Він витер обличчя тремкою рукою.
— Я хочу розкрити один-два ящики на платформі й з’ясувати, чи не можемо ми роздобути собі якоїсь зброї.
— Ненавиджу, терпіти не можу будь-яку зброю, — сказав Річард. — Ти також мав би. Якби ні в кого не було зброї, твій батько…
— Ага, а якби у свиней були крила, вони б літали, — сказав Джек. — Я певен, що нас хтось переслідує.
— Гаразд, може, це мій батько, — з надією в голосі сказав Річард.
Джек гмикнув і висунув маленький важіль із першої шпари. Потяг почав відчутно втрачати швидкість. Коли він остаточно зупинився, Джек виставив передачу на нейтральну позицію. — Як гадаєш, можеш спуститися вниз?
— Звісно, — сказав Річард і підвівся надто швидко. Його ноги підкосилися в колінах, і він важко сів назад на лавку. Обличчя його враз посіріло ще більше, а на лобі й над верхньою губою блищав піт. — Ох, може, й ні, — прошепотів він.
— Просто розслабся, — сказав Джек, коли підійшов до нього й поклав одну руку на згин його ліктя, а другу — на Річардів теплий вологий лоб. — Розслабся.
Річард на мить заплющив очі, а тоді глянув на Джека з виразом абсолютної довіри.
— Я спробував зробити це надто швидко, — сказав він. — У мене все тіло затерпло від того, що я надто довго перебував в одній позі.
— Тоді рухайся легко і повільно, — сказав Джек і допоміг шиплячому Річарду підвестися.
— Болить.
— Це зовсім ненадовго. Мені потрібна твоя допомога, Річарде.
Річард зробив пробний крок уперед, а тоді знову зашипів:
— Ой.
Тоді він зрушив уперед другу ногу. Потім трохи нахилився і ляснув долонями по стегнах та литках. Джек помітив, що вираз Річардового обличчя змінився, але цього разу не від болю. Цілковите здивування викарбувалося на ньому. Джек простежив за поглядом друга і побачив лису пташку з мавпячою мордочкою, що летіла перед потягом.
— Ага, тут багато дивних речей, — сказав Джек. — Я почуватимуся значно краще, якщо ми знайдемо собі трохи зброї під тим брезентом.
— Як ти гадаєш, що по інший бік пагорбів? — запитав Річард. — Щось таке саме?
— Ні, гадаю, по той бік значно більше людей, — сказав Джек, — якщо, звісно, можна назвати їх людьми. Я помітив, як за нами двічі хтось спостерігав.
Несподіваний переляк відобразився на Річардовому обличчі, тому Джек додав:
— Я не думаю, що це хтось із твоєї школи. Але там може бути щось не менш погане. Друже, я не намагаюся тебе залякати, але я вже трохи більше роздивився Закляті Землі, ніж ти.
— Закляті Землі, — непевно сказав Річард. Примружившись, він глянув на червону порохняву долину з її дивними клаптиками обпісяної трави. — Ох, те дерево, ох…
— Знаю, — сказав Джек. — Ти маєш просто навчитися не зважати на це.
— Хто ж на землі міг скоїти таке спустошення? — запитав Річард. — Ти ж знаєш, це не природно.
— Можливо, одного дня ми дізнаємося про це. — Джек допоміг Річарду вилізти з кабіни, тож тепер вони обидва стояли на вузькій підніжці, що накривала колеса. — Не спускайся в пилюку, — попередив він Річарда. — Ми не знаємо, яка там глибина. І я не хочу витягувати тебе звідти.
Річард затремтів — але, може, це через те, що помітив краєм ока ще одне стражденне волаюче дерево. Хлопці разом пройшли краєм нерухомого потяга, а потім через зчеплення перелізли в порожній товарний вагон. Звідти піднялися металевою драбиною на дах. З іншого боку товарного вагона спустилися драбиною на платформу.
Джек смикнув товсту кошлату мотузку, намагаючись пригадати, як же Андерс так легко розв’язав її.
— Гадаю, це тут, — сказав Річард, піднявши перекручений вузол, схожий на катівську петлю. — Джеку?
— Спробуй.
Річард був недостатньо сильним, щоб самому послабити вузол, але коли Джек допоміг йому потягнути за висунуту мотузку, петля м’яко розв’язалася, а брезент упав на коробки. Джек підняв брезентовий край над найближчими ящиками з написом «ДЕТАЛІ» і маленьким набором скриньок «ЛІНЗИ», яких Джек раніше не бачив.
— Ось де вони, — сказав він. — Хотілося б, аби в нас був лом.
Він зиркнув на край долини, де змучене дерево розтулило рот і застигло в німому крику. Чи ж не визирнула там інша голова? А може, до них повзе ще один велетенський черв’як.
— Ну ж бо, спробуймо зняти кришки з цих коробок, — сказав він, і Річард покірно підійшов до нього.
Шість разів смикнувши кришку одного з ящиків, Джек нарешті почув тріск цвяхів. Річард зі свого боку продовжував тягнути ящик.
— Досить, — сказав йому Джек. Річард здавався ще сірішим і слабшим, ніж раніше. — Далі я вже сам.
Річард відступив назад і мало не перечепився через менші коробки. Він випростався і почав навпомацки пробиратися під обвислим брезентом. Джек же сів біля високої коробки і стиснув щелепи. Він поклав руки на кут кришки. Хлопчик глибоко вдихнув і потягнув кришку на себе так, що аж м’язи затрусилися. За мить до того, як йому довелося б робити перепочинок, цвяхи знову скрипнули й почали вилазити з дерева. Джек закричав: «УРААА!» — і скинув кришку.
Усередині лежало з півдюжини липких від мастила пістолетів, яких Джек ніколи не бачив раніше. Вони скидалися на дивовижних метеликів — напівкомахи, напівмеханізми. Він витягнув один пістолет, щоб роздивитися його ближче і з’ясувати, чи зможе він розібратися в його застосуванні. Це автоматична зброя, тож знадобиться магазин із набоями. Він нахилився і скористався дулом пістолета, щоб зняти кришку одного з ящиків із написом «ЛІНЗИ». Як він і гадав, у другій, меншій, коробці була купка змащених мастилом магазинів, загорнутих поліетиленом.
— Це «Узі», — сказав позаду нього Річард. —
