Талiсман - Стівен Кінг
— НІ! — волав Річард уві сні.
Джек мало не випав із кабіни. Він бачив, як Етерідж і містер Дафрі женуться за ними. Вони дедалі наближалися, висолопивши язики, і їхні плечі напружувались. Наступної миті він збагнув, що бачить лише тіні, що рухаються біля потяга. Видиво школярів і директора згасло, наче свічки на іменинному торті.
— НЕ ТУДИ! — гаркнув Річард.
Хлопчик обережно вдихнув. Він — вони — у безпеці. Загрози Заклятих Земель було дуже переоцінено. І мине лише кілька годин, як сонце зійде знову. Він підніс годинник до очей і побачив, що насправді вони в потязі менше ніж дві години. Джек роззявив рот у широкому позіханні і пошкодував, що так наївся в Депо.
І щонайпростіше, думав він, буде це все…
Джек не встиг завершити свій перифраз Роберта Бернса, який зовсім недавно несподівано процитував старий Андерс, бо побачив першу вогняну кулю, яка назавжди знищила його впевненість.
4
Гаряча світлова куля, діаметр якої сягав не менше десяти футів, здійнялася над лінією небокраю й зі шкварчанням полетіла назустріч потягу.
— Кляте лайно, — пробурмотів Джек сам до себе, пригадуючи, що казав Андерс про вогняні кулі. Якщо людина підійде надто близько до однієї з цих вогняних куль, то дуже захворіє… втратить волосся… усе її тіло візьметься виразками… вона почне блювати… блюватиме і блюватиме, аж доки її шлунок не порветься, а горло не згорить… Джек важко глитнув — ніби йому потрібно було проковтнути фунт цвяхів.
— Господи, будь ласка, — уголос промовив він. Велетенська світлова куля мчала просто на нього, ніби вона мала власну свідомість і намір звести Джека Сойєра і Річарда Слоута зі світу. Радіаційне отруєння. Живіт Джека стиснувся, а його яйця примерзли до тіла. Радіаційне ураження. Блювання і блювання, аж доки шлунок не порветься…
Чудова вечеря, якою його пригостив Андерс, мало не повернулася назад із його живота. Вогняна куля і далі летіла назустріч потягу, викидаючи іскри, і шкварчала від власної вогняної енергії. За кулею тягнувся осяйний золотий шлейф, який магічним чином породжував нові тріскучі полум’яні смуги на червоній землі. Коли вогняна куля підскочила над землею і, мов велетенський тенісний м’яч, здійснила в повітрі зиґзаґ, повернувши ліворуч і не завдавши потягові шкоди, Джек уперше роздивився тих істот, що, як він гадав, гналися за ним. Червоно-золотаве сяйво мандрівних вогняних куль і залишковий блиск давніх слідів на землі освітлювали групу якихось деформованих тварюк, які й справді бігли за потягом. Ними виявилися собаки — або те, що колись було собаками. А може, собаками були тільки їхні предки, і Джек тривожно зиркнув на Річарда, щоб переконатися, що той досі спить.
Істоти, що лишилися позаду потяга, звивалися по землі, наче змії. Їхні голови скидалися на собачі, але на тілах залишилися тільки недорозвинені задні лапи. Самі ж тулуби були лисими і безхвостими. Вони здавалися мокрими: рожева шкіра без шерсті виблискувала, як у щойно народженої миші. Вони гарчали від ненависті, що їх бачать. Саме цих вироджених собак бачив Джек на залізничних схилах. Голі, пласкі, наче рептилії, вони шипіли, гарчали і відповзали геть — їх також лякали вогняні кулі та сліди, що ті залишали на землі. Тоді Джек знову вловив аромат вогняної кулі: тепер вона швидко, навіть зловісно рухалася назад, до обрію, випалюючи цілий рядок покручених дерев. Пекельний вогонь, гниття.
Ще одна вогняна куля здійнялася над небокраєм і пролетіла ліворуч від хлопців. Сморід знайомств, що не відбулися, нездійснених надій і злих бажань… Усе це Джек, серце якого билося просто під язиком, відчув у мерзотному ароматі, що поширювала вогняна куля. Натовп собак-мутантів розвіявся в загрозливому блиску їхніх зубів, шепотінні таємних рухів, ш-ш-ш-шелесті важких безногих тіл, що волочилися крізь червоний пил. Скільки їх було там? З коренища палаючого дерева, що намагалося заховати крону у власний стовбур, дві спотворені собаки вищирилися на нього довгими зубами.
І ще одна вогняна куля виникла на безмежному небосхилі, вигнувшись широкою осяйною дугою на віддалі від потяга. На мить Джек побачив дещо схоже на напівзруйнований невеликий хлів у затінку пустельної стіни. Перед ним стояла велика людиноподібна чоловіча постать, що дивилася на нього. Вона вражала своїм розміром, волохатістю, силою і люттю…
Джек абсолютно чітко розумів, наскільки ж повільний в Андерса потяг, і те, що вони з Річардом — цілком беззахисні перед будь-чим, що захоче познайомитися з ними поближче. Перша вогняна куля розігнала собак-покручів, але людиноподібних мешканців Заклятих Земель, можливо, куди важче подолати. Перш ніж світло в осяйному шлейфі не згасло, Джек побачив, як постать біля хліва спостерігала за рухом потяга, повертаючи велику волохату голову слідом за ним. Якщо те, що він бачив, — це собаки, то якими ж мають бути люди? В останньому напівзгаслому спалаху вогняної кулі людиноподібна істота швидко ховалася за стіну свого помешкання. На спині в неї звисав товстий, як у рептилії, хвіст. Тоді створіння зникло збоку будинку, і знову запала темрява. Не було видно ані собак, ані людей-покручів, ані хліва. Джек навіть не був певен, що справді бачив це все.
Річард смикнувся уві сні, і Джек знову натиснув на важіль, марно сподіваючись витиснути більше швидкості. Гавкіт собак поступово стихав за спиною. Спітнілий Джек знову підвів ліве зап’ястя до очей і побачив, що минуло лише п’ятнадцять хвилин, відколи він востаннє дивився на годинник. Його здивувало, що він знову позіхнув, і тому знову пошкодував, що так наївся в Депо.
— НІ! — закричав Річард. — НІ! Я НЕ МОЖУ ЇХАТИ ТУДИ!
Туди? Джек дивувався. Куди це «туди»? У Каліфорнію? Чи небезпечно було всюди, всюди, де тендітний Річардів самоконтроль, такий же ненадійний, як і необ’їжджений кінь, міг щомиті покинути його?
5
Усю ніч, доки Річард спав, Джек сидів за важелями й дивився, як шлейфи вогняних куль виблискували на червонястій поверхні землі. Їхній запах — мертвих квітів і прихованого гниття — виповнював повітря.
