Талiсман - Стівен Кінг

— Володарю… — Андерс схилив голову, тоді підвів її та глянув на Джека з батьківською турботою. — Подорож триватиме не менше двох, а може, й три дні, перш ніж ви досягнете західного узбережжя. Чи маєте ви якусь їжу? Чи не повечеряєте зі мною?

Джек заперечно похитав головою, згораючи від нетерпіння подолати останній відрізок шляху до Талісмана, але тоді його шлунок ураз завив, нагадуючи, як давно він їв щось, крім «Рінг-Дінгс» та прісного печива «Феймус Амос» у кімнаті Альберта Пузиря.

— Гаразд, — сказав він. — Гадаю, півгодини нічого не змінять. Дякую, Андерсе. Допоможи, будь ласка, поставити Річарда на ноги, гаразд? — І зрештою, подумав хлопчик, йому не так уже й хотілося їхати через Закляті Землі.

Удвох вони поставили Річарда на ноги. Він розплющив очі, як Сонько-Гризун[242], усміхнувся, а тоді знову згорбився і заснув.

— Їжа, — сказав Джек. — Справжня їжа. Хочеш такого, друже?

— Я ніколи не їм уві сні, — сказав Річард із надприродною раціональністю. Він позіхнув, а тоді протер очі. Поступово зіп’явся на ноги, тож більше не спирався на Андерса і Джека.

— І все ж, по правді, я досить-таки голодний. У мене довгий сон, правда ж, Джеку? — Він майже пишався собою.

— Ага, — відповів Джек.

— Скажи, а ми поїдемо на цьому потязі? Він має вигляд, як у мультиках.

— Ага.

— А ти вмієш керувати тієї штукою, Джеку? Я знаю, це лише мій сон, але…

— Керувати ним не складніше, ніж моїм старим електричним потягом, — відповів Джек. — Я можу вести його, і ти також.

— Я не хочу, — сказав Річард, і роздратовані, плаксиві нотки повернулися в його голос. — Я взагалі не хочу їхати на тому потязі. Я хочу повернутися до своєї кімнати.

— Краще йди сюди і поїж, — сказав Джек і вивів Річарда з хліва. — Ми на шляху до Каліфорнії.

Ось так Території повернулися до хлопців одним із найкращих своїх образів саме перед тим, як вони потрапили в Закляті Землі. Андерс дав їм товсті солодкі шматки хліба, вочевидь, зроблені зі злаків, що росли навколо Депо, кебаби з ніжного м’яса, незнайомі великі соковиті овочі, а також духмяний рожевий сік, який Джек прийняв за сік папаї, хоча, звісно, це був не він. Річард жував у щасливому трансі, і сік стікав його підборіддям, доки Джек не витер його.

— Каліфорнія, — сказав він. — Я мав здогадатися.

Джек вирішив не допитуватися, бо подумав, що друг натякає на те, що цей штат має репутацію прихистку для всіх божевільних. Його більше турбувало, що вони двоє наробили з Андерсоновими бідними харчовими запасами, але старий і далі вовтузився за прилавком, де він або ще навіть його батько встановили маленьку дров’яну грубку, і приносив ще більше їжі. Кукурудзяні мафіни, холодець із телячої ніжки, щось на кшталт курки, але на смак… що? Ладан чи мирра? Квіти? Смак відчувався на Джековому язику, і хлопчик подумав, що він також може збожеволіти.

Тоді всі троє сіли за маленький столик у теплій і м’якій кімнаті. Наприкінці трапези Андерс сором’язливо приніс важкий напівпорожній бутель із червоним вином. Почуваючись, ніби він діє за написаним кимось сценарієм, Джек випив маленьку склянку.

3

Дві години потому, коли Джека почала долати дрімота, він запитав себе, чи не була та велетенська вечеря такою ж велетенською помилкою. По-перше, від’їзд із Елліс-Брейкс та Депо виявився не настільки вже й легким; по-друге, був іще Річард, який ризикував ще більше збожеволіти. І по-третє — понад усе, — були ще й Закляті Землі. А вони сягали недоступного Річарду рівня божевілля і вимагали абсолютної зосередженості.

Після вечері всі троє повернулися в хлів, і саме там розпочалися проблеми. Джек знав, що боявся того, що чекає на нього попереду, — і тепер розумів, що страх його був цілком виправданим. Можливо, через тривогу він поводився значно гірше, ніж мав би. Перша проблема виникла тоді, коли Джек спробував заплатити старому Андерсу монетою, яку йому дав капітан Фаррен. Андерс відповів так, наче улюблений Джейсон ударив його ножем у спину. Блюзнірство! Зневага! Запропонувавши монету, Джек не просто образив старого візника, а символічно змішав з брудом його релігію. Надприродньо воскреслі божественні істоти, вочевидь, не мали пропонувати своїм послідовникам монети. Андерс настільки засмутився, що розбив руку об «диявольську коробку», як він називав металевий контейнер для батарей, і Джек відчував, що старому хотілося б відгамселити дещо інше, окрім потяга. Джекові вдалося досягти лише напівперемир’я: його вибачення були потрібні Андерсу не більше, ніж гроші. Старий нарешті заспокоївся, тільки коли оцінив масштаби хлопчикового страху, але не повернувся до нормальної поведінки, аж доки Джек голосно не поцікавився, чи не має монета капітана Фаррена інших функцій, іншого призначення.

— Ти не зовсім Джейсон, — буркнув старий, — та монета королеви може привести тебе до твоєї долі.

Його прощання було підкреслено байдужим. Та значною частиною клопотів Джек завдячував Річарду. Те, що починалося як незначний дитячий переляк, швидко перетворилося на абсолютний жах. Річард відмовився залазити в кабіну. Спершу він тинявся хлівом і не дивився на потяг, перебуваючи, на перший погляд, у байдужому заціпенінні. Але коли він збагнув, що Джек справді намагається запхати його в ту штуку, то почав дуріти — і найдивніше, що понад усе його тривожила ідея опинитися в Каліфорнії.

— НІ! НІ! НЕ МОЖУ! — волав Річард, коли Джек підганяв його до потяга. — Я ХОЧУ ПОВЕРНУТИСЯ ДО МОЄЇ КІМНАТИ!

— Річарде, вони можуть гнатися за нами, — втомлено сказав Джек. — Нам потрібно їхати. — Він схопив Річарда за руку. — Це все ще сон, пам’ятаєш?

— О Володарю, о Володарю, — примовляв Андерс, безцільно швендяючи хлівом, і Джек одразу зрозумів, що візник звертається не до нього.

— Я МАЮ ПОВЕРНУТИСЯ ДО СВОЄЇ КІМНАТИ! — репетував Річард. Він так міцно заплющив очі, що вони перетворилися на одну болісну западину від скроні до скроні.

Знову відлуння Вовка. Джек спробував запхати Річарда в потяг, але той уперся, наче віслюк.

— Я НЕ МОЖУ ЇХАТИ ТУДИ! — верещав він.

— Ну що ж, тут ти також залишатися не можеш, — сказав Джек. Він зробив ще одну безнадійну спробу підтягнути Річарда до потяга, і цього разу зрушив його на фут