Талiсман - Стівен Кінг
Лілі відповіла йому холодним поглядом. Її очі, здавалося, повернулися всередину голови, і тієї миті вона нагадувала стару вперту мешканку прикордонної зони з гвинтівкою в одній руці і Святим Письмом — у другій.
— Мій син урятує моє життя, — сказала вона. — Джек урятує моє життя, і ти не зможеш його зупинити.
— Що ж, побачимо, — відповів Слоут. — Побачимо.
Розділ тридцять п’ятий
Закляті землі
1
— Але ви будете в безпеці, Володарю? — запитав Андерс, ставши перед Джеком на коліна. Його біло-червоний кілт розгорнувся навколо нього, як спідниця.
— Джеку? — запитав Річард плаксивим пронизливим голосом
— А ти б сам був у безпеці? — запитав Джек.
Андерс повернув сиву голову вбік і спідлоба зиркнув на Джека, ніби той загадав йому загадку. Він скидався на великого збентеженого пса.
— Тобто я буду в такій же безпеці, як і ти сам був би. Ось і все, що я маю на увазі.
— Але Володарю…
— Джеку? — знову пролунав буркотливий Річардів голос. — Я заснув і зараз мав би прокинутися, але ми досі перебуваємо в тому дивному місці, отже, я досі марю… але я хочу прокинутися, Джеку. Я не хочу більше бачити цей сон. Ні. Я не хочу.
«І саме тому ти розтрощив свої кляті окуляри», — мовив Джек сам до себе. А вголос сказав:
— Це не сон, друже Річі. Ми скоро вирушимо в дорогу. Ми покатаємося на поїзді.
— Га? — перепитав Річард, сідаючи і розтираючи обличчя. Якщо Андерс скидався на великого білого пса у спідниці, то Річард мав вигляд немовляти, яке щойно прокинулося.
— Мій Володарю Джейсоне, — примовляв Андерс. Здавалося, ніби він зараз розплачеться — цього разу від полегшення, подумав Джек. — Ви справді бажаєте цього? Ви бажаєте провести цю диявольську машину через Закляті Землі?
— Саме так, — відповів Джек.
— Де ми? — скиглив далі Річард. — Ти певен, що вони не женуться за нами?
Джек повернувся до нього. Річард сидів на нерівній жовтій підлозі й тупо моргав. Його досі трусило від жаху.
— Гаразд, — сказав Джек. — Я відповім на твоє запитання. Ми на ділянці Територій, що називається Елліс-Брікс…
— У мене болить голова, — сказав Річард. Він заплющив очі.
— І, — вів далі Джек, — ми поїдемо на потязі цього чоловіка через Закляті Землі до Чорного Готелю або принаймні якнайближче до нього. Ось так, Річарде, хочеш вір, а хочеш ні. І чим швидше ми зробимо це, тим швидше втечемо від усього, що намагається нас знайти.
— Етерідж, — прошепотів Річард. — Містер Дафрі. — Він оглянув м’який інтер’єр Депо так, ніби гадав, що всі переслідувачі враз просочаться крізь стіни. — Знаєш, це пухлина в мозку, — мовив він до Джека беззаперечно розсудливим тоном. — Тому в мене і болить голова.
— Володарю Джейсоне, — казав далі старий Андерс. Він уклонився так низько, що його волосся торкнулося скрипучих дощок підлоги. — Який же ви добрий, о Ваша Високосте, який добрий до найдрібнішого вашого слуги, який добрий до тих, хто не заслуговує на вашу благословенну присутність… — Він поповз уперед, і Джек із жахом побачив, що старий ладен от-от знову почати цілувати йому ноги.
— У досить задавненій стадії, скажу тобі, — втрутився Річард.
— Андерсе, будь ласка, підведися, — сказав Джек, відступаючи назад, — підводься, ну ж бо, годі вже. — Старий і далі повз уперед, белькочучи щось від полегшення, що йому не доведеться їхати через Закляті Землі. — ПІДВОДЬСЯ! — заволав Джек.
Андерс поглянув угору, і його лоб укрився зморшками.
— Так, Володарю, — він повільно підвівся.
— Річарде, тягни сюди свою пухлину в мозку, — сказав Джек. — Зараз подивимося, чи зможемо ми керувати цим бісовим потягом.
2
Андерс зайшов за довгий скрипучий прилавок і почав нишпорити в шухляді.
— Володарю, гадаю, він працює від дияволів, — сказав старий. — Дивних дияволів, спаяних докупи. Вони здаються мертвими, але насправді живі. Так і є.
Він витягнув із шухляди найдовшу і найтовстішу свічку з усіх, які Джеку доводилося бачити. З коробки на прилавку Андерс дістав вузьку хвойну тріску приблизно з фут завдовжки і опустив один із кінців поблизу яскравої лампи. Тріска загорілася, і Андерс запалив нею свою величезну свічку. Тоді він похитав сірником туди-сюди, доки полум’я не обернулося на кільця диму.
— Дияволи? — запитав Джек.
— Дивні квадратні штуки. І я впевнений, що всередині сидять дияволи. Часом вони шкварчать і випускають іскри! Я покажу вам це, Володарю Джейсоне.
Не промовивши більше ні слова, він швидко рушив до дверей, і м’яке сяйво свічки миттєво пом’якшило зморшки на його обличчі. Джек вийшов за ним у солодку широту глибинних Територій. Він пригадав фотографію на стіні кабінету Спіді Паркера, що повнилася незбагненною силою. І раптом хлопчик усвідомив, що перебуває неподалік від місця, де зробили ту світлину. Вдалині здіймалася знайома гора. За невисоким схилом навсібіч простягалися злакові поля, складаючись у м’які чудернацькі візерунки. Річард Слоут непевно йшов поруч із Джеком, розтираючи чоло. Срібні смуги металу, що вибивалися із загального пейзажу, линули далеко на захід.
— Хлів позаду, мій Володарю, — тихо сказав Андерс і мало не сором’язливо повернувся в бік Депо.
Джек ще раз поглянув на далеку гору. Тепер вона менше скидалася на гору з фотографії Спіді. Це нова, західна, а не східна гора.
— Що ще за Володар Джейсон? — прошепотів йому Річард просто у вухо. — Він гадає, що знає тебе.
— Складно пояснювати, — відповів Джек.
Річард обсмикнув свою бандану і поклав руку на Джеків біцепс. Стара добра хватка Канзас-Сіті.
— Джеку, що трапилося зі школою? Що трапилося із собаками? Де ми?
— Просто йди з нами, — відповів Джек. — Можливо, ти досі мариш.
— Так, — відповів Річард зі щирим полегшенням. — Ага, так і є, правда ж? Я досі сплю. Ти нарозповідав мені багато божевільних байок про Території, і мені тепер усе це сниться.
— Ага, —
