Талiсман - Стівен Кінг

— Усе гаразд, — повільно вимовив Джек. — Сідай. Продовжуй розповідати. І розкури люльку, бо вона вже згасла.

Андерс дістав люльку з рота, розкурив її і знову перевів погляд із Джека на вікно… тепер його обличчя було не просто похмурим — воно наповнилося страхом.

— Але дуже скоро, гадаю, я дізнаюся, які з історій правдиві.

— Тобто?

— Завтра з першими променями сонця я помандрую через Закляті Землі, — відповів Андерс. — Я поведу диявольську машину Морґана з Орріса, що зараз стоїть у сараї, через Закляті Землі. І тільки Бог знає, які диявольські механізми я візьму із собою.

Джек витріщився на нього, серце його забилося швидше, кров ударила в голову.

— Куди? Наскільки далеко? До океану? До великої води?

Андерс повільно кивнув.

— Еге ж. До води. І… — голос його понизився, обернувся на безсилий шепіт. Погляд знову повернувся до темних вікон, наче він боявся, що якийсь невідомий монстр причаївся там і спостерігає й ловить кожне його слово. — І там Морґан зустріне мене, і ми віднесемо його добро.

— Куди? — запитав Джек.

— До Чорного Готелю, — завершив Андерс тихим, сповненим тремтіння голосом.

6

Джекові враз захотілося зайтися диким реготом. Чорний Готель — звучить, як назва похмурого містичного роману. Хоча… хоча… це ж усе почалося в готелі, так? «Альгамбра» в Нью-Гемпширі, на березі Атлантичного океану. Може, тепер є інший готель, таке ж вікторіанське громаддя на березі Тихого океану? Може, там і має завершитися його довга дивна мандрівка? У якомусь аналозі «Альгамбри» з паршивим парком розваг неподалік? Ця думка була до страшного переконливою. Якимось дивним, але незаперечним чином вона поєднувалася з ідеєю Двійників і Двоякості…

— Чому ти так на мене дивишся, мій Володарю?

Голос Андерса був схвильованим і засмученим. Джек швидко відвів погляд.

— Вибач. Я просто замислився.

Він підбадьорливо всміхнувся, і колишній наглядач стайні спробував відповісти йому тим самим.

— І я хочу, щоб ти перестав мене так називати.

— Називати як, мій Володарю?

— Мій Володарю.

— Мій Володарю, — Андерс виглядав збентеженим.

Він не повторював луною слова Джека, він просив пояснень. У Джека виникло відчуття, що він має прискорити це все, інакше вони так і застрягнуть посеред жарту «Хто на першій? Хто на другій?»[239].

— Не має значення, — нахилився вперед Джек. — Я хочу, щоб ти все мені розповів. Зможеш це зробити?

— Спробую, мій Володарю, — сказав Андерс.

7

Спершу йому було важко підбирати слова. Самотній чоловік, життя котрого минуло на Зовнішніх Форпостах, він не звик до балачок. А тепер йому наказував говорити той, кого він уважав особою королівської крові — майже бог. Однак потроху старий почав говорити швидше, і під кінець його неповної, але захопливої історії слова текли рікою. Джек без найменших зусиль зрозумів почуте, незважаючи на акцент чоловіка, який у його свідомості трансформувався у щось схоже на роберто-бернсівську гаркавість[240].

Андерс знав Морґана, бо той, кажучи простими словами, був Володарем Зовнішніх Форпостів. Його справжньому титулу, Морґан із Орріса, бракувало величі, але насправді обидва означали одне й те саме. Орріс — найпівденніше військове містечко Зовнішніх Форпостів — був єдиною впорядкованою частиною величезних трав’янистих просторів. Оскільки Морґан неподільно керував Оррісом, він же, за визначенням, керував і рештою Зовнішніх Форпостів. А ще за останні п’ятнадцять років погані Во́вки потягнулися до Морґана. Спершу це важило мало, бо до Морґана приєдналося лише кілька поганих (окрім цього слова, Андерс видав іще якийсь звук, який Джек інтерпретував як скажених) Во́вків. Але в наступні роки їхня кількість тільки зростала, і Андерс розповідав, що чув історії, буцімто, відколи королева захворіла, понад половину зграї чабанів-перевертнів вразила недуга. За словами Андерса, не тільки ці істоти корилися волі Морґана з Орріса. Були й інші. Гірше того, деякі з них могли одним поглядом звести людину з розуму.

Джек пригадав Елроя, почвару з «Пивниці Оутлі», і здригнувся.

— Ця частина Зовнішніх Форпостів має назву? — спитав хлопчик.

— Володарю?

— Та частина, де ми зараз.

— Насправді ні, але я чув, як деякі люди називали її Елліс-Брікс.

— Елліс-Брікс, — повторив Джек.

Географія Територій, нечітка і, напевне, хибна в багатьох аспектах, почала поступово вимальовуватися у свідомості хлопчика. Ця частина Територій співвідносилася з американським Середнім Заходом і Великими Рівнинами (Елліс-Брікс? Іллінойс? Небраска?); Закляті Землі — аналог американського Заходу.

Джек так довго й пильно дивився на Андерса, що колишній конюх знову зачовгав від збентеження.

— Пробач, — сказав Джек. — Продовжуй.

Батько Андерса був останнім візником, що «ходив на Схід» із Прикордонного Депо. Сам Андерс ходив тоді в нього в підмайстрах. Але навіть тоді, розповідав він, великі збурення та неспокій пронизували Схід. Початком усього цього стали вбивство старого короля і коротка війна, яка розпочалася потім. І хоча все завершилося сходженням на престол доброї королеви Лаури, лихо не відійшло, а рушило на південь, породжене отруйними та зруйнованими Заклятими Землями. Дехто, розповідав Андерс, уважав, що зло народилося на Заході.

— Не певен, що розумію тебе, — сказав Джек, хоча глибоко в душі знав, що розуміє.

— На краю землі, — відповів Андерс, — на березі великої води, до якої я вимушений доїхати.

Іншими словами, усе почалося там, звідки прийшов мій батько… мій батько, я, та Річард… і Морґан. Старий добрий Блоут.

Нещастя, розповідав Андерс, прийшли в Зовнішні Форпости, і тепер зграю Во́вків вражає гниття — ніхто не знає, наскільки все погано, але візник боявся, що їм усім настане кінець, якщо не зупинити вплив. Тут відбувся зсув, який уже дістався Сходу, де, як чув візник, королеву вразила смертельна хвороба.

— Це ж неправда, Володарю? — спитав Андерс… Він майже благав.

Джек поглянув на нього.

— Я маю знати відповідь?

— Звісно, — відповів Андерс. — Хіба ти не її син?

На якусь мить здалося, що весь світ навколо завмер. Приємне гудіння комашні надворі затихло. Річард зробив значну перерву між важкими повільними вдихами. Здавалося, його власне серце взяло паузу… за весь час. Тоді Джек почув свій рівний голос:

— Так… я її син. І це правда… вона дуже хвора.

— Але ж не вмирає? — наполягав Андерс. Тепер благали його очі. — Вона ж не вмирає, Володарю?

Джек усміхнувся, а