Талiсман - Стівен Кінг

— Що ж, коли зможу, то відішлю когось у Гільдію Акторів Марень зі своєю карткою «АФТРА»[234], — сказав Джек. — А тим часом чому б тобі не залишитися тут, Річарде? Якщо нічого не відбувається, то тобі нема через що перейматися.

Джек знову пішов геть, міркуючи, що ще кілька таких божевільних розмов із Річардом — просто-таки «Пригоди Аліси в Дивокраї» — і він переконає себе, що сам збожеволів.

Він уже пройшов приблизно половину шляху, коли до нього приєднався Річард.

— Я б повернувся за тобою.

— Знаю. Але я вирішив, що мені краще піти з тобою. Якщо це все одно сон, то яка різниця?

— Що ж, тримай рот на замку, якщо раптом там хтось є. А я певен, що це так. Здається, хтось на мене дивиться з того вікна.

— Що ти збираєшся робити? — спитав Річард.

Джек посміхнувся.

— Імпровізувати, друже Річі. Я тільки це і роблю, відколи покинув Нью-Гемпшир. Імпровізую.

3

Вони підійшли до ґанку. У паніці Річард знову міцно схопив Джека за плече. Джек втомлено повернувся до друга; йому вже набридли фірмові канзаські захвати Річарда.

— Що?

— Це точно сон, і я можу це довести.

— Як?

— Джеку, ми більше не говоримо англійською! Ми розмовляємо якоюсь мовою, і розмовляємо чудово, але це не англійська!

— Ага, — відповів Джек. — Дивина, правда?

Він рушив сходами вгору, а Річард так і залишився стояти на місці з роззявленим ротом.

4

За секунду або дві Річард і отямився й пішов за Джеком. Дошки під ногами викривилися, розхиталися і розтріскалися. Крізь щілини проростали важкі колоски. З глибокої пітьми до хлопчиків долинало сонне гудіння комашні — не очеретяне скреготання світляків, а навпаки, щось приємне — тут так багато приємного, подумав Джек.

Лампа тепер була за ними; тож їхні тіні спочатку ковзнули ґанком, а тоді викривилися праворуч і темними плямами лягли на двері. Там висіла давня, потерта вивіска. На якусь мить Джекові здалося, що напис зроблено дивними кириличними літерами — непридатною для розшифрування російською. Але, підійшовши ближче, він без жодного здивування зрозумів слово: ДЕПО.

Джек підвів руку, щоб постукати, потім ледь похитав голово. Ні. Він не стукатиме. Це не приватне помешкання: на дверях написано «ДЕПО», а це слово асоціювалося в нього з громадськими приміщеннями — з місцями, де очікують на автобуси «Ґрейхаунд»[235] та потяги «Амтрак»[236], із зонами навантажування «Дружнього Неба»[237].

Джек штовхнув двері. Привітне світло лампи і цілком непривітний голос випурхнули на ґанок одночасно.

— Забирайся, дияволе! — проскрипів надтріснутий голос. — Забирайся. Я їду вранці! Присягаюся! Потяг у хліву! Забирайся! Я присягався, що поїду, і я поїду, а тепера йди… йди і облиш мене!

Джек насупився. Річард роззявив рот. Кімната була чистою, але дуже давньою. Дошки настільки викривилися, що стіни, здавалося, йшли брижами. На стіні висіла картина з величезним, як китобійне судно, диліжансом. Давній шинквас, поблякла поверхня якого була кривою, як і стіни, тягнувся через усю кімнату, розділяючи її на дві половини. За ним, на дальній стіні, грифельна дошка з двома колонками: «ПРИБУТТЯ КАРЕТИ», «ВІД’ЇЗД КАРЕТИ». Поглянувши, Джек вирішив, що минуло достатньо часу, відколи тут востаннє записували якусь інформацію; він подумав, що як хтось і захоче написати на ній м’якою крейдою, вона розсиплеться на шматочки і впаде на обвітрену підлогу.

З одного боку шинквасу стояв найбільший у світі, заповнений зеленим піском пісковий годинник — завбільшки з величезну пляшку шампанського.

— Облиш мене, будь ласка. Я обіцяв т’бі поїхати і я поїду! Будь ласка, Морґане! Змилуйся! Обіцяю, а якщо ти м’ні не віриш, то зазирни в хлів! Потяг готовий, присягаюся, потяг готовий!

З дальнього правого кутка кімнати долинало бурмотіння і квоктання — то улесливо патякав величезний старигань. Джек припустив, що зросту в ньому шість футів і три дюйми — навіть тепер, коли старий застиг у рабській позі, між його головою і низькою стелею Депо лишалося не більше ніж чотири дюйми. Дідку було років сімдесят, хоча, цілком можливо, і всі вісімдесят. Сніжно-біла борода починалася саме під очима і шовковистим, ніби дитяче волосся, каскадом спадала на груди. Широкі плечі змарніли, наче зламалися за довгі роки перетягування вантажів. Глибокі зморшки розходилися від кутиків очей, а ще глибші тріщини прорізали лоб. Його обличчя вкривала вощанисто-жовта шкіра. Старий носив білий, прошитий яскраво-багряними нитками кілт. Він був нажаханим до смерті. Розмахував міцною палицею, але налякати нікого не міг.

Джек різко обернувся до друга, коли старий вимовив ім’я Річардового батька, але той, вочевидь, зараз був не здатен зважати на такі речі.

— Я не той, за кого ти мене маєш, — сказав Джек і ступив крок уперед, до старого.

— Забирайся! — закричав той. — Досить з мене твоєї облуди! Я знаю, що диявол може ховатися за янгольським обличчям! Забирайся! Я все зроблю! Він готовий рушати, завтра рано-вранці! Я казав тобі, що все зроблю і все так і буде, але тепер забирайся!

Рюкзак, який тепер обернувся на заплічний мішок, звисав із Джекової руки. Дійшовши до шинквасу, хлопчик почав порпатися в ньому; відсунув люстерко і кілька з’єднаних між собою цінних патичків. Нарешті пальці намацали те, що треба, і хлопчик дістав це. Монету, яку колись дав йому капітан Фаррен, монету з королевою з одного боку й грифоном з другого. Він кинув її на шинквас, і м’яке світло заграло на чарівному профілі Лаури Делосіан. Знову Джека вразила схожість королеви та його матері. Вони від самого початку були настільки подібними одна на одну? А може, схожість зростає через те, що я так часто думаю про це? Чи я якимось чином поєдную їхні профілі в один?

Старигань відсунувся ще далі, коли підійшов Джек. Скидалося на те, що він намагається витиснути себе з будівлі. Слова лилися істеричним потоком. Коли Джек, як поганець із вестерна, що вимагає випивку, швиргонув монету на шинквас, старий змовк. Він витріщився на монету, очі його широко розплющилися, а заслинені кутики губ смикнулися. Він втупився круглими очима в Джека, уперше по-справжньому на нього глянувши.

— Джейсон, — прошепотів він тремтячим голосом. Попередня неміч минула. Тепер старий тремтів не від страху, а від благоговійного трепету: — Джейсон!

— Ні, — сказав хлопчик. — Мене