Талiсман - Стівен Кінг
Він виліз із салону, коли задзвонили ранкові дзвони, і зайшов у кампус Школи Тайєра, з якого недавно втік його син.
Цей ранок у Школі Тайєра не відрізнявся нічим від будь-якого іншого. Дзвони виводили звичайну ранкову мелодію, щось класичне, трохи схоже на «TE DEUM»[230]. Учні проходили повз Слоута, йшли в їдальню або спортзал. Можливо, мовчазніші, ніж зазвичай, бліді і трохи приголомшені — наче бачили вночі один і той самий жахний сон.
«Як насправді й було», — подумав Слоут. На мить він спинився перед Нельсон-гаузом, задумливо поглянув на будівлю. Ніхто просто не знав, наскільки нереальними були всі ті істоти, які жили неподалік від місць, де ставала тоншою перетинка між світами. Слоут зайшов за ріг і поспостерігав за прибиральником, котрий збирав уламки скла, що засіяли траву, мов розсипані діаманти. Поверх його зігнутої спини можна було зазирнути в кімнату відпочинку Нельсон-гауза, у якій сидів надзвичайно тихий Альберт Пузир і тупо дивився мультфільм із Баґзом Банні.
Слоут попрямував до станції та думками повернувся до першого переходу Орріса в цей світ. Він згадував про це з ностальгією, що, як подумати, здавалося смішним: врешті-решт, він тоді мало не помер. Вони обидва тоді мало не померли. Але це трапилося в середині п’ятдесятих, а тепер йому і самому було за п’ятдесят… ось у чому полягала фундаментальна різниця.
Він повертався додому із офісу, і сонце світило на Лос-Анджелес крізь світло-пурпуровий і туманно-жовтий серпанок: у ті дні смог іще не заполонив усе місто. Слоут стояв на бульварі Сансет, дивився на білборд, який анонсував новий фільм із Пеґґі Лі, коли відчув холод у голові. Буцімто у підсвідомості запульсувало джерело, і почало заливати все чужинною дивністю, яка нагадувала… нагадувала…
(сперму)
…ні, він не міг точно визначити, що саме це було. Воно швидко тепліло, набуваючи густини, і Слоут заледве зміг усвідомити, що це він — Орріс, а потім усе полетіло шкереберть. Наче таємні двері повернулися на шарнірі — і ось уже Орріс сидить за кермом «форда» моделі 1952 року з округлим капотом, Орріс у коричневому двобортному костюмі і краватці від Джона Пенске. Орріс простягає руку до паху — не від болю, а з цікавістю, адже він ніколи не носив труси.
Якоїсь миті, він пам’ятав це, «форд» мало не виїхав на узбіччя, і тоді Морґан Слоут, який тепер був номером два — узяв керування авто на себе, давши Оррісу, який мало не збожеволів від щастя, роззиратися навсібіч. Морґан Слоут також радів, як людина, котра показує другу свій дім, і розуміє, що гостю дім подобається так само, як і господарю.
Орріс заїхав у ресторан для автомобілістів «Товстун» і після деякої плутанини з паперовими грошима Морґана замовив бургер, картоплю фрі та шоколадний молочний коктейль. Зі словами проблем не було, вони вимовлялися легко. Лилися, як вода із джерела. Спочатку Орріс відкусив маленький шматочок, а потім заковтнув гамбургер із такою самою швидкістю, з якою Вовк розквитався з «Воппером». Однією рукою він сипав у рот картоплю фрі, а другою крутив радіоприймач, перестрибуючи з бібопа на Перрі Комо[231], великі оркестри й блюзи. Він висмоктав коктейль і замовив усе по другому колу.
На половині другого бургера його — Слоута, так само, як і Орріса — почало нудити. Раптом смажена цибуля стала надто гострою і просто застрягла в горлі; раптом усе засмерділо вихлопними газами. Шкіра свербіла. Він стягнув піджак (вміст другої склянки молочного коктейлю, тепер кавового, вилився на сидіння «форда»), поглянув на руки. Огидні червоні плями розпливалися, стаючи дедалі більшими. Скрутило живіт. Він висунув голову у вікно і виблював, відчувши, як Орріс вистрибує з нього, повертаючись у свій світ.
— Я можу вам допомогти, сер?
— Гм? — відірваний від власних роздумів, Слоут повільно повернувся. Перед ним стояв високий, білявий підліток, вочевидь, старшокласник, у належному для приватної школи вбранні: чудово пошитий синій фланелевий блейзер поверх сорочки з відпрасованим комірцем і вилинялі джинси.
Підліток відкинув волосся з лоба. В його очах застиг уже знайомий Слоуту розгублений, причмелений вираз.
— Я Етерідж, сер. Мені здалося, що вам потрібна допомога. Ви… наче загубилися.
Слоут посміхнувся. Збирався відповісти (але промовчав): «Ні, друже мій, це ти такий». Усе гаразд. Виродок Сойєра поки на волі, але Слоут знав, куди прямує Джек, а це означало, що хлопчик на повідку. Невидимому, але повідку.
— Загубився в минулому, не більше, — відповів він. — У давніх часах. Я тут не чужинець, містере Етерідж, якщо вас це хвилює. Мій син вчиться у цій школі. Річард Слоут.
На мить здивування і нерозуміння в очах підлітка зросло. Потім він засяяв.
— Звісно ж, Річард! — вигукнув він.
— Я збираюся зайти до директора. А поки вирішив погуляти територіями.
— Так, звісно. — Етерідж поглянув на годинник. — Я сьогодні чергую в їдальні, тому, якщо ви впевнені, що допомога вам не потрібна…
— Я впевнений.
Етерідж кивнув, розгублено посміхнувся і пішов. Слоут провів його поглядом, а потім подивився на моріжок, що вів до Нельсон-гауза. Помітив розбите вікно. Пряме влучання. Принаймні він міг — та ні, мав повне право — припустити, що десь між Нельсон-гаузом і цією прямокутною цегляною будівлею двоє хлопчиків Мігрували на Території. Він міг, якби хотів, піти за ними. Ступити крок за поріг станції — на дверях немає замка — і зникнути. З’явитися там, де зараз Орріс. Він не надто вже й далеко. Може, перед наглядачем Депо. Це зовсім не те, що Мігрувати в точку, яка за сотню миль від потрібного місця, а потім долати цю відстань у фургоні або, ще гірше, — пішки.
Хлопці вже, швидше за все, поїхали. У Закляті Землі. Якщо так, то вони їх доб’ють, і Двійник Сонячного Ґарднера, Озмонд, звісно ж, видавить з Андерса все потрібне. Озмонд і його жахливий син. Мігрувати немає жодного сенсу.
Хіба що поглянути одним оком. Отримати задоволення, ставши знову Оррісом, хоча б на кілька секунд. І перевірити, звісно ж. Усе життя, від самого дитинства, йому доводилося все перевіряти.
Він роззирнувся, щоб переконатися, що Етерідж не вештається довкола, і зайшов у приміщення станції. Його зустрів темний, затхлий і неймовірно ностальгійний запах старого гриму і парусинових декорацій. На
