Талiсман - Стівен Кінг

усі свої речі, а також речі, які можуть знадобитися Річардові, — зубну щітку, підручники, зошити, свіжий одяг. Він вирішив, що вони проведуть весь день у кімнаті Пузиря Альберта. Звідти можна спостерігати за воротами і двором. А коли знову впаде темрява, їм, можливо, пощастить утекти.

5

Джек понишпорив у столі Альберта і знайшов там пляшечку дитячого аспірину. Він з хвильку подивився на неї і подумав, що ці маленькі помаранчеві піґулки розказують про Люблячу Маму зниклого Альберта не менше, ніж коробочка лакричних черв’ячків на полиці в шафі. Джек витрусив приблизно півдюжини таблеток. Дав їх Річарду, і той байдуже прийняв ліки.

— Іди сюди й лягай, — сказав Джек.

— Ні, — відповів Річард сердитим, тривожним і неймовірно нещасним голосом. Він повернувся до вікна. — Я маю стояти на чатах. Тоді я зможу зробити доповідь для… для… ради опікунів. Пізніше.

Джек злегка доторкнувся до Річардового чола. І хоча воно було холодним — майже крижаним — він сказав:

— Твоя гарячка погіршується. Краще ляж, доки аспірин не подіє.

— Погіршується? — Річард глянув на нього із жалюгідною вдячністю. — Правда?

— Так, — серйозно сказав Джек. — Іди сюди й полеж.

Річард заснув за п’ять хвилин, відколи ліг у ліжко. Джек сів у м’яке крісло Пузиря Альберта, яке прогнулося так, як і Альбертів матрац усередині. У променях денного світла бліде Річардове обличчя набуло вощаного блиску.

6

День якось минув, і близько четвертої по обіді Джек заснув. Він прокинувся до темряви, не знаючи напевно, як довго дрімав. Знав тільки, що сни його не навідували, і був вдячним за це. Річард тривожно вовтузився, і Джек подумав, що він, певно, скоро прокидатиметься. Джек підвівся і потягнувся, намагаючись розворушити закляклу спину. Він підійшов до вікна, визирнув і завмер на місці, широко розплющивши очі. Першою думкою була: «Я не хочу, щоб Річард бачив це. Ні, якщо я можу щось виправити».

«О Боже, нам потрібно вибиратися звідси, і чим швидше, тим краще, — налякано думав Джек. — Навіть якщо, байдуже чому, вони бояться піти просто на нас».

Але невже він справді збирався забрати Річарда звідси? Він знав, що вони точно так не думають — вони розраховують на те, що він відмовиться занурювати друга в іще більше божевілля.

Перенесися, Джекі. Ти маєш перенестися, і знаєш про це. І ти маєш узяти Річарда із собою, бо це місце котиться в пекло.

Не можу. Перехід на Території остаточно позбавить Річарда розуму.

Байдуже. Ти маєш зробити це. Це найкращий — чи то пак єдиний — варіант, бо саме цього вони не чекають.

— Джеку? — Річард уже сидів. Без окулярів його обличчя мало дивний, оголений вигляд. — Джеку, все минуло? То був сон?

Джек сів на ліжко і поклав руку Річардові на плечі.

— Ні, — сказав він тихим і заспокійливим голосом. — Нічого ще не минуло, Річарде.

— Гадаю, моя температура підвищується, — заявив Річард, відсунувшись від Джека.

Він підійшов до вікна, м’яко затиснувши дужку своїх окулярів між великим і вказівним пальцями. Надягнув окуляри і роззирнувся. Силуети з блискучими очима вешталися туди-сюди. Він довго стояв там, а тоді вчинив дещо таке «нерічардівське», що Джек не міг повірити власним очам. Він знову зняв окуляри і недбало кинув їх на підлогу. Пролунав тонкий тріск, бо одна з лінз розкололася. Тоді він наступив на них, розтоптавши обидві лінзи на порох.

Він підняв їх, оглянув, а тоді безтурботно швиргонув у напрямку смітника Пузиря Альберта. Він сильно промахнувся. На Річардовому обличчі читалася м’яка впертість: «Я не хочу більше нічого бачити, тож я і не побачу більше нічого. Все, я подбав про цю проблему. З Мене Досить. Назавжди».

— Поглянь на це, — сказав він порожнім і зовсім не здивованим голосом. — Я розбив свої окуляри. У мне була запасна пара, але я розбив її в спортзалі два тижні тому. А без них я практично сліпий.

Джек знав, що це неправда, але він був надто враженим, аби сказати бодай щось. Йому зовсім не спадала на думку жодна адекватна реакція на вчинок Річарда. То був останній, чітко прорахований відчайдушний спосіб встояти проти божевілля.

— Гадаю, моя температура стає вищою, — сказав він. — У тебе є ще той аспірин, Джеку?

Джек відсунув шухляду столу і мовчки дав Річардові пляшку. Річард проковтнув шість чи вісім таблеток і знову ліг спати.

7

Коли насунулись сутінки, Річард повторював обіцянки, що вони обговорять ситуацію, у якій опинилися, але постійно відмовлявся від обіцяного. Він не міг обговорювати втечу, стверджував він, не міг нічого цього обмірковувати, не тепер, до нього повернулася лихоманка, і зараз він почувається значно, значно гірше. Певно, температура вже перевалила за сто п’ять, а то і за всі сто шість[228]. Він казав, що має повернутися в ліжко.

— Річарде, заради Бога! — репетував Джек. — Та ти просто боїшся! От чого я точно ніколи не чекав від тебе…

— Не будь дурним, — відповів Річард, знову лягаючи в Альбертове ліжко. — Я просто хворий, Джеку. Ти ж не думаєш, що я говоритиму про всі ці божевільні речі, коли хворію.

— Річарде, ти хочеш, щоб я пішов і покинув тебе?

Річард озирнувся на Джека через плече і повільно моргнув.

— Ти не підеш, — сказав він і знову заснув.

8

Близько дев’ятої години в кампусі знову настав таємничий період затишшя, і Річард, певно, відчувши, що тиск на його тендітне душевне здоров’я зменшився, прокинувся і звісив ноги з ліжка. На стінах з’явилися коричневі плями, на які Річард дивився, аж доки не побачив, як до нього підходить Джек.

— Мені значно краще, Джеку, — необдумано сказав він, — але нічого хорошого з розмов про втечу не буде, уже темно, і…

— Ми маємо піти сьогодні, — похмуро сказав Джек. — Вони ж просто чекають, доки ми вийдемо. Стіни пліснявіють, і не кажи, що не бачиш цього.

Річард усміхнувся зі сліпим прийняттям, яке мало не до доводило Джека до сказу. Він любив Річарда, але зараз міг би із задоволенням стукнути його об найближчу запліснявілу стіну.

Саме тієї миті довгі товсті білі жуки почали заповзати до кімнати Пузиря Альберта. Вони вилазили з коричневих пліснявих плям на стінах, ніби пліснява якимось незбагненним чином народжувала їх. Вони вигиналися і викручувалися