Талiсман - Стівен Кінг

— Звідки ти знаєш? — запитав Джек, нахилившись за іншим пістолетом-кулеметом.

— Я дивлюся телевізор. А ти що подумав?

Джек провів кілька експериментів із магазином, спершу намагаючись запхати його в порожнину догори дриґом, а потім правильно направивши його. Спочатку хлопчик зняв зброю із запобіжника, а тоді поставив назад.

— Ці срані штуки такі жахливі, — сказав Річард.

— Ти також собі таке отримаєш, тож не скаржся. — Джек витягнув другий магазин для Річарда й після хвилинного сумніву витягнув усі магазини з коробки, поклав два в кишені, ще два кинув Річарду, який примудрився впіймати обидва, а решту магазинів сховав у рюкзак.

— Ого, — сказав Річард.

— Гадаю, це для убезпечення, — відповів Джек.

9

Річард гепнувся на сидіння, тільки-но вони повернулися до кабіни — лазіння двома драбинами і ходіння по вузькій металевій смужці над колесами вичерпали всю його енергію. Однак він залишив місце для Джека, щоб той міг сісти. З обважнілими повіками він дивився, як друг знову запускає потяг. Джек підняв своє пончо і взявся розтирати ним кулемет.

— Що ти робиш?

— Витираю мастило. Коли я закінчу, раджу й тобі зробити те саме.

Решту часу того дня двоє хлопців сиділи у відкритій кабіні потяга, пітніли й намагалися не помічати покручених дерев, смороду гниття навколишнього середовища та голоду. Джек звернув увагу, що навколо Річардового рота розквітнув цілий садок виразок. Зрештою, він забрав у друга «Узі», витер з нього мастило і вставив усередину магазин. Тріщини на губах пекли від солоного поту.

Джек заплющив очі. Може, він і не бачив тих голів, що визирали з-за гребеня пагорбів; може, ніхто їх і не переслідував. Він почув, як батареї зашипіли й послали вгору тріскучу іскру, від чого Річард аж підскочив. Наступної миті хлопчик заснув, і снилася йому їжа.

10

Коли Річард потрусив Джека за плече, вириваючи його зі світу, де той поїдав піцу завбільшки з колесо вантажівки, сутінки почали заповзати в долину, полегшуючи страждання зболених дерев. Навіть вони, низько схилені, з «руками», притиснутими до облич, видавалися прекрасними в тьмяному розсіяному світлі. Темно-червоний пил блищав і мерехтів. Тіні, що лягали на нього, ледь-ледь видовжувалися. Бридка жовта трава обернулася на м’яку помаранчеву. Тьмяно-червоне сонячне світло ніжно підсвічувало скелі з краю долини.

— Я просто подумав, що ти хотів би це побачити, — сказав Річард. Біля його рота з’явилися ще дві маленькі виразки. Річард кволо посміхнувся. — Це виглядало так особливо… Спектр, я маю на увазі.

Джек боявся, що Річард візьметься розлого пояснювати наукові особливості зміни кольорів заграви, але друг був занадто втомленим чи хворим для фізики. Хлопці мовчки спостерігали, як присмерк тьмарив усі барви, обертаючи західне небо на бузкові квіти принцеси[243].

— Знаєш, що ми ще веземо на тій платформі? — запитав Річард.

— Що іще? — Насправді, Джек не надто цим переймався. Очевидно, нічого хорошого. Він лише сподівався, що зможе дожити до ще однієї такої розкішної й бентежної заграви.

— Пластид. Розфасований по два фунти. Принаймні я гадаю, що по два фунти. Якщо один із цих кулеметів випадково вистрелить або хтось інший стрельне в ті пакунки, від цього потяга не лишиться нічого, крім діри в ґрунті.

— Я не маю наміру стріляти і ти, гадаю, теж, — відповів Джек, а тоді повернувся до заграви. Були в ній і майбутні сподівання, і мрії про завершення шляху, а ще вона повела його стежкою спогадів про все, що відбулося, відколи Джек покинув готель «Сади Альгамбри». Він бачив маму, яка враз обернулася на літню жінку, доки пила чай у маленькому кафетерії; Спіді Паркера, що сидів біля підніжжя дерева; Вовка, що беріг своє стадо; Смоукі та Лорі з жахливої «Пивниці Оутлі»; усі ненависні обличчя з «Дому Сонця»: Гека Баста, Сонні Сінґера та інших. Особливо гостро йому бракувало Вовка. Джек і сам не міг збагнути, чому заграва цілком захопила його. Йому захотілося взяти Річарда за руку. А тоді він подумав: «Зрештою, чому б і ні?» — і провів рукою по лавці, аж доки не натрапив на шершаву і вологу п’ятірню друга. Схопив її пальцями.

— Я почуваюся таким хворим, — сказав Річард. — Не так, як раніше. У мене дуже болить живіт і все обличчя пече.

— Гадаю, тобі стане краще, коли ми нарешті виберемося звідси, — сказав Джек. «Але як ти доведеш це, лікарю? — питав він сам себе. — Як ти доведеш, що не просто труїш його?» Ніяк. Він втішав себе щойно вигаданою (чи наново відкритою?) теорією, буцімто Річард Слоут — важлива частина всього, що відбуватиметься в Чорному Готелі. Йому знадобиться Річард Слоут, і не тільки тому, що він може розпізнати пластид у пакетах для добрив.

Чи бував уже Річард у Чорному Готелі? Чи справді він уже бував біля Талісмана? Він зиркнув на друга, що уривчасто і важко дихав. Річардова рука лежала в його власній, як холодна вощана фігура.

— Не хочу більше тримати цей кулемет, — сказав Річард, скидаючи зброю з колін. — Мене нудить від його запаху.

— Гаразд, — сказав Джек, і поклав «Узі» собі на коліна вільною рукою. Одне з дерев, що потрапило в периферійний зір, німотно завило від болю. Скоро вилізуть на полювання собаки-мутанти. Джек поглянув на пагорби ліворуч — з Річардового боку — і побачив людиноподібну постать, що прослизнула між скелями.

11

— Гей, — сказав він, майже не вірячи власним очам. Вогняна заграва, байдужа до його здивування, і далі обертала потворність на красу. — Гей, Річарде.

— Що? Тобі також погано?

— Гадаю, я бачив там когось. Із твого боку. — Він знову придивився на високі скелі, але не помітив жодного руху.

— Мене це не обходить, — сказав Річард.

— А краще б обходило. Бачиш, як вони все розрахували? Вони хочуть наблизитися до нас саме тоді, коли буде досить темно, щоб ми не могли розгледіти їх.

Річард трохи розплющив ліве око й ледаче роззирнувся.

— Нікого не бачу.

— Зараз я також, але тішуся, що ми взяли ці кулемети. Сядь рівно і пильнуй, Річарде, якщо хочеш вибратися звідси живим.

— Який же ти зануда, Господи. — І все ж Річард випростався і розплющив обидва ока. — Я справді нічого там не бачу, Джеку. Стає