Талiсман - Стівен Кінг
Ситуація всередині табору була кращою, ніж Джек наважувався уявляти. Тут, як у будь-яких інших військових таборах, вочевидь, прокидалися рано, і більшість солдатів перебуває надворі, споживаючи дивне меню із муштри і фізичних вправ.
— Праворуч! — крикнув Джек.
— Що? — закричав у відповідь Річард.
Джек роззявив рот і заволав: за дядька Томмі Вудбайна, збитого на вулиці; за невідомого візника, забитого батогом на смерть на багнистому подвір’ї; за Ферда Дженклова; за Вовка, убитого в гидотному кабінеті Сонячного Ґарднера; за його матір, але понад усе, як виявилося, за королеву Лауру Делосіан, котра також була його матір’ю, і за злочини, скоєні на Територіях. Це кричав Джейсон, і голос його нагадував грім.
— ПОРВЕМО ЇХ! — заревів Джек Сойєр/Джейсон Делосіан і відкрив вогонь по лівій частині табору.
8
З боку Джека було щось схоже на неоковирний плац, а з боку Річарда — довга дерев’яна будівля. Вона чимось нагадувала дощаний барак із фільмів з Роєром Роджерсом[246], але Річард припустив, що то казарма. Насправді Річарду все це місце видавалося знайомішим, ніж будь-що інше, бачене ним у цьому дивному світі, куди його привів Джек. Такі місця він бачив у новинах по телевізору. Повстанці, котрих фінансує ЦРУ, готуються до державних переворотів у країнах Південної та Центральної Америки в схожих таборах. Однак зазвичай вони знаходяться у Флориді, а зараз із казарми вибігали не кубинос-ополченос — Річард гадки не мав, хто це такі.
Дехто з них скидався на дияволів та сатирів із середньовічних картин. Інші нагадували вироджених людських істот — майже печерних людей. А одна з істот, що мінилася у світанкових променях, мала лускату шкіру і мерехтливі перетинки… вона нагадувала Річарду Слоуту крокодила, що якимось чином ходив на задніх лапах. На його очах істота підвела морду і видала звук, який вони з Джеком уже чули раніше: «ГРооо-ООООО!». Річард устиг помітити, що більшість цих істот — абсолютно дезорієнтовані, а далі «Узі» Джека загримів на весь світ.
Із Джекового боку дві дюжини Вóвків робили зарядку. Вони, як і Вовк біля доту, носили зелені пошарпані штани, чоботи з відрізаними носаками і пояси-патронташі. Як і охоронець, вони були тупими, плоскоголовими і надзвичайно лютими.
Вони, мов маріонетки, застигли в дурнуватих позах, спостерігаючи, як потяг влетів у табір, як розмазало під воротами Вовка, що біг штрафне коло в неправильному місці в неправильний час. Щойно Джек заволав, вони почали ворушитися, але було вже запізно.
Більшу частину Вовчого загону, який Морґан дбайливо підбирав протягом п’яти років за силу і лють, за страх та вірність володарю, знищила перша крива, палюча черга з Джекового автомата. Вони падали, їх відкидало назад із пошматованими грудними клітками і скривавленими головами. Деякі гарчали від тупої люті і вили від болю… але їх було небагато. Більшість просто помирала.
Джек витягнув магазин, схопив іще один, поставив на місце. З лівого боку плацу четверо Вóвків утекло, ще двоє по центру встигли впасти і опинитися нижче від лінії вогню. Їх обох поранило, але тепер вони кинулися вперед, розриваючи утрамбовану пилюку довгими нігтями; обличчя поросло шерстю, очі палали. Коли вони добігли до локомотива, Джек помітив, що в них з рота ростуть ікла, а підборіддя вкриває нова закручена шерсть.
Хлопчик натиснув на спусковий гачок «Узі», зі значним зусиллям утримуючи розжарену зброю; сильна віддача намагалася підкинути пістолет-кулемет. Вóвків різко відкинуло назад, і вони перевернулися в повітрі, наче акробати. Інші чотири Вóвки не зупинялися, вони прямували туди, де раніше була брама.
Різноманітні почвари, які вибігли зі схожої на барак казарми, урешті збагнули, що хоч новоприбулі і з’явилися тут на потязі Морґана, вони не вирізняються особливою привітністю. Організованої атаки не було, вони просто гучною юрбою рушили до потяга. Річард поклав свій «Узі» на край кабіни, що розташувався на рівні грудей, і відкрив вогонь. Кулі роздирали ворогів на шмаття, відкидали назад. Дві почвари, що нагадували цапів, упали на руки і коліна і поповзли назад у барак. Річард бачив, як іще троє, упіймавши кулі, розвернулися й упали. Його сповнила настільки скажена втіха, що він мало не втратив силу.
Кулі також роздерли біло-зелене черево алігатора, і чорна речовина — іхор, а не кров — полилася з рани. Істота гепнулася на спину, але хвіст, здається, пом’якшив удар. Вона підскочила і кинулася на потяг з боку Річарда. Вона знову видала грубий, могутній крик… і цього разу Річарду здалося, що він чує в ньому щось огидно жіноче. Він натиснув на спусковий гачок «Узі». Нічого не трапилося. Магазин спорожнів.
Монстр-алігатор біг із повільною, незграбною, впертою рішучістю. В очах палали вбивча лють… та інтелект. Щось схоже на рудиментарні груди підстрибувало на лускатому торсі. Не відводячи погляду від алігатора, Річард нахилився, пошукав щось на підлозі й дістав гранату.
«Сібрук-Айленд, — замріяно подумав Річард. — Джек називає це місце Територіями, але це справжній Сібрук-Айленд, і не треба боятися, справді, не треба; це все лише сон, і якщо лускаті лапи цієї почвари схоплять мене за горло, я, звісно ж, прокинуся, а навіть якщо це не просто сон, то Джек якось мене врятує — я знаю, він може. Я знаю це, бо Джек тут — щось на кшталт бога».
Він витягнув із гранати чеку і, опираючись сильному бажанню в панічному божевіллі просто швиргонути її вперед, зробив м’який високий кидок.
— Джеку, пригнися!
Джек, не обертаючись, миттєво присів за краєм кабіни. Річард зробив так само, але спершу він побачив неймовірну, сповнену похмурого комізму ситуацію: монстр-алігатор схопив гранату… і намагався її з’їсти.
Вибух пролунав не з глухим гуркотом, як очікував Річард, а з гучним, гулким шумом, що просвердлював вуха, змушуючи їх кривавити. Хлопчик почув плюскіт, немов хтось вилив на його бік кабіни ціле відро води.
Річард підвів погляд і побачив, що кабіна, вагон і платформа захляпані гарячими нутрощами, чорною кров’ю і шматками алігаторової плоті. Рознесло і вхід до казарми. Багато трісок укривала кров.
