Талiсман - Стівен Кінг

Він міцніше схопився за Річарда. Друг тихо скрикнув від болю і розплющив очі.

— Де ми? — запитав він у Джека, роззираючись навкруги.

На місці ряду бараків стояв довгий залізний хлів із брижатим і заіржавілим дахом. Чітко бачили вони тільки дах — решта потонула у витких вербах і диких будяках. Перед будівлею височіло кілька стовпів, які, вочевидь, колись підтримували вивіску. Якщо і так, то було це дуже давно.

— Я не знаю, — сказав Джек, а тоді, зиркнувши туди, де була смуга перешкод — тепер там залишилася тільки ледь помітна борозна, що поросла дикими флоксами і золотушником, — він озвучив свій найгірший страх: — Можливо, я переніс нас у майбутнє.

На диво, Річард зареготав.

— Приємно знати, що в майбутньому не багато що зміниться, — сказав він і показав на аркуш паперу, прибитий до одного зі стовпів перед хлівом/бараком. Напис вигорів від сонця, але лишався абсолютно читабельним:

СТОРОННІМ ВХІД ЗАБОРОНЕНО!

За наказом управління шерифа округу Мендосіно

За наказом федеральної поліції Каліфорнії

ПОРУШНИКІВ БУДЕ ПОКАРАНО!

2

— Ну, якщо ти знав, де ми, — сказав Джек, відчуваючи полегшення і збентеження водночас, — то навіщо запитував?

— Я побачив це щойно, — відповів Річард.

І все Джекове бажання взяти Річарда на кпини розвіялося за вітром. Річард мав жахливий вигляд — неначе підхопив якусь дивну форму туберкульозу, що впливала на його мозок, а не на легені. І справа тут не лише в божевільному турне на Території і назад — насправді, до цього він уже почав звикати. Але тепер Річард знав дещо ще. Проблему становила не реальність, яка радикально відрізнялася від його ретельно розроблених концепцій — до цього він міг би адаптуватися, якби світ дав йому трішки часу. А ось те, що твій тато належить до «поганих хлопців», — навряд чи одне з найприємніших у житті відкриттів, подумав Джек.

— Гаразд, — сказав він, намагаючись звучати жваво, — він і справді почувався трохи жвавіше. Втеча від такої почвари, як Руель, могла б трішки підбадьорити навіть дитину, що помирає від останньої стадії раку, подумав Джек. — Підводься, Річі, час вставати, ми слово маємо тримати. Не скоро у постіль ляжем спати, а ти, смердюк, став сачкувати[248].

Річард скривився.

— Того, хто сказав, буцімто ти маєш почуття гумору, застрелити мало, друже.

— Поцілуй муа в гузно́, mon ami[249].

— Куди ми йдемо?

— Не знаю, — відповів Джек, — але це десь тут. Я відчуваю. Мене наче тягне за рибальський гачок, зачеплений за свідомість.

— У Пойнт-Венуті?

Джек повернув голову і довго дивився на Річарда. Вираз утомлених Річардових очей було неможливо зрозуміти.

— А чому ти запитуєш, друже?

— Ми йдемо саме туди?

Джека пересмикнуло. Можливо. А може, й ні.

Тоді вони рушили вздовж порослого будяками плацу, і Річард узявся за старе.

— Це все було насправді?

Вони підійшли до подвійних іржавих воріт. Над зеленню височів обшир потьмянілого синього неба.

— Чи було хоча б щось насправді?

— Ми провели кілька днів на електричному потязі, що їхав зі швидкістю двадцять п’ять миль на годину, щонайбільше — тридцять, — сказав Джек. — і якимось чином ми дісталися зі Спрінгфілда, штат Іллінойс, до північної Каліфорнії біля узбережжя. Тепер ти скажи мені, чи було це насправді.

— Так… так… але…

Джек простягнув уперед руки. Яскраво-червоні рубці, що вкривали зап’ястя, чухалися і боліли.

— Укуси, — сказав Джек. — Укуси хробаків. Хробаків, які випадали з голови Руеля Ґарднера.

Річард відвернувся і гучно виблював. Джек підтримав його. Інакше, подумав він, Річард просто впав би. Його вразило, наскільки Річард схуд і яким гарячим було його тіло під шкільною сорочкою.

— Вибач, що сказав таке, — промовив Джек, коли Річарду стало трохи краще. — Це було надто жорстоко.

— Ага, було. Але, гадаю, можливо, це єдине, що могло… ти розумієш…

— Переконати тебе?

— Ага. Мабуть. — Річард глянув на нього щирими зболілими очима. Тепер його чоло вкрилося прищами. Виразки оточили рот. — Джеку, я маю запитати в тебе дещо, і я хочу, щоб ти відповів мені… сам розумієш, відверто. Я хочу запитати тебе…

О, я знаю, про що ти хочеш запитати мене, друже Річі.

— За кілька хвилин, — сказав Джек. — За кілька хвилин ми обговоримо всі питання і всі відповіді, які я знаю. Але спершу ми маємо дещо зробити.

— Зробити що?

Замість того щоб відповісти, Джек пішов до маленького потяга. Він хвилинку постояв, розглядаючи його: невеликий локомотив, порожній товарний вагон, платформа. Невже йому вдалося перенести це все до північної Каліфорнії? Він сам так не вважав. Переноситися з Вовком було надзвичайно складно. Коли він витягував Річарда з кампуса «Тайєра», його рука мало не вирвалася із суглоба. І для обох переміщень Джеку знадобилося свідоме зусилля волі. А наскільки він пам’ятає, то під час утечі він узагалі не думав про потяг — тільки про те, як би витягнути Річарда з воєнізованого табору Во́вків, доки друг не зустрів батька. Решта набувала дещо іншої форми, коли переносилася з одного світу в інший — акт Міграції передбачав також акт «перекладу». Сорочки ставали камзолами, джинси — вовняними штанами, гроші — з’єднаними патичками. От тільки цей потяг виглядав так само, як і на Територіях. Морґану вдалося створити щось таке, що не втрачало своїх властивостей у разі Міграції.

А ще вони там носили блакитні джинси, Джекі.

Ага. І крім свого вірного батога, Озмонд тримав у руках пістолет-кулемет.

Пістолет-кулемет Морґана. Потяг Морґана.

Холодні сироти повисипали на його спині. Він почув, як Андерс бурмоче: «Погана справа».

Дійсно, так воно і є. Дуже погана справа. Андерс мав рацію — то дияволи зібралися докупи. Джек зайшов до кабіни локомотива, дістав один із «Узі» і вставив у нього свіжий магазин. А тоді рушив назад, до Річарда, котрий стояв і роздивлявся околиці з блідим замилуванням.

— Це схоже на старий табір виживання, — сказав він.

— Ти говориш про місце, де всілякі солдати фортуни готуються до Третьої світової війни?

— Так, щось на кшталт того. У північній Каліфорнії є кілька таких місць… вони з’являються і певний час існують, доки людям не стає нудно, а Третя світова так і не починається. Або їх просто арештовують за незаконне носіння зброї чи наркотиків. Мій… мій батько розповідав мені про