Талiсман - Стівен Кінг

час він витягував камені з Дальнього Поля Сонячного Ґарднера — можеш сказати «алілуя». Це все зміцнило його. Але гарт цей увійшов глибше у внутрішнє єство Джека, ніж проста і бездумна фізкультура. І справа була не лише в набутій навичці стрибати між світами, мов акробат, коли той, інший, світ, яким би чудовим не був, стирався з нього, наче свіжа фарба. Джек невиразно усвідомлював, що він намагається зробити щось більше, ніж просто врятувати мамине життя, що він від самого початку намагався зробити щось значно важливіше. Він намагався зробити добру справу, і тепер нечітко усвідомлював, що такі божевільні зачини обов’язково мають загартовувати.

Він і справді побіг.

— Якщо через тебе мене знудить, — мовив Річард, і голос його відлунював у Джекових кроках, — я виблюю тобі на голову.

— Я знаю, що можу покластися на тебе, друже Річі, — видихнув Джек, усміхаючись.

— Я почуваюся… надзвичайно тупо тут. Наче живі ходунці на пружинах.

— Можливо, ти саме такий вигляд і маєш, друзяко.

— Не… називай мене друзякою, — прошепотів Річард, і Джек усміхнувся ще ширше. А тоді подумав: «Ох ти ж поганець, Річарде, живи вічно».

4

— Я знав того чоловіка, — прошепотів Річард Джекові згори.

Сказане вразило Джека і вирвало з напівсну. Він посадив Річарда на спину десять хвилин тому, і вони пройшли ще з милю, але навколо досі не було жодних ознак цивілізації. Тільки колії та солоний запах у повітрі.

«Колії, — запитував себе Джек. — Чи йдуть вони туди, куди я думаю?»

— Якого чоловіка?

— Чоловіка з батогом і пістолетом. Я знав його. Бачив вряди-годи.

— Коли? — видихнув Джек.

— Дуже давно. Ще коли я був малюком, — відповів Річард, а тоді знехотя додав: — Приблизно тоді, коли мені… наснився той дивний сон у шафі. — Він змовк. — От тільки то, певно, був не сон, так?

— Гадаю, не сон.

— Так. Той чоловік із батогом — батько Руеля?

— А як ти гадаєш?

— Саме так, — похмуро відповів Річард. — Так і було.

Джек зупинився.

— Річарде, ти знаєш, куди веде ця колія?

— Ти і сам знаєш, куди вона веде, — з дивною, порожньою ясністю відповів Річард.

— Ага, гадаю, я знаю. Але я хочу почути, що це скажеш ти. — Джек хвильку помовчав. — Гадаю, мені потрібно почути, як це скажеш ти. Куди вона веде?

— Вона веде в містечко під назвою Пойнт-Венуті, — відповів Річард, і здавалося, він ось-ось розплачеться. — Там є великий готель. Не знаю, чи ти шукаєш саме це місце, чи ні, але, певно, це.

— Так і є, — сказав Джек.

Він рушив далі, підтримуючи ноги Річарда руками. Біль у спині дужчав, і хлопчик ішов за коліями, що приведуть його — їх обох — до місця, у якому може ховатися порятунок для його матері.

5

Доки вони йшли, Річард говорив. Він не одразу підійшов до питання батькової причетності до всього цього божевілля, але вже почав наближатися.

— Я знав цього чоловіка раніше, — заговорив Річард. — Я впевнений, що знав. Він приходив до будинку. І завжди через чорний вхід. Він ніколи не дзвонив і не стукав. А радше… скрібся у двері. У мене від того сироти виступали на тілі. Я так його боявся, що мало не пудив у штани. Він був високий — ну, звісно, усі дорослі чоловіки видаються дітям високими, але цей тип був дуже високий — і з білявим волоссям. Він майже весь час носив темні окуляри. А іноді сонцезахисні окуляри із дзеркальними лінзами. Коли я прочитав історію про нього в «Сандей репорт», то збагнув, що десь його вже бачив раніше. Увечері, коли показували той сюжет, батько був нагорі й працював з документами. Я сидів перед телевізором, а коли тато зайшов і побачив, що показують, то мало не впустив келих, який тримав у руках. Тоді він перемкнув канал на той, де повторювали «Зоряний шлях».

От тільки коли цей тип приходив до нас зустрітися з батьком, то називав себе не Сонячним Ґарднером. Його прізвище… Не можу пригадати. Щось на кшталт Банлона… чи Орлона…

— Озмонд?

Річарда осяяло.

— Саме так. Я ніколи не чув його імені. Але він приходив до нас раз на один-два місяці. Іноді навіть частіше. Якось він цілий тиждень приходив майже щоночі, а потім зник на півроку. Коли він приходив, я зачинявся в кімнаті. Мені не подобався його запах. Він користувався якимось… одеколоном, але, певно, то було щось міцніше. Як парфуми. Дешеві десятицентові парфуми. Але під ними…

— Під ними він смердів так, наче не мився років десять.

Річард зиркнув на нього, широко розплющивши очі.

— Я також зустрічав його як Озмонда, — пояснив Джек. Він уже пояснював це раніше — принаймні дещо з цього, — але Річард тоді не слухав. Зате тепер ловив кожне слово. — На територіальній версії Нью-Гемпшира, до зустрічі з Сонячним Ґарднером в Індіані.

— Тоді ти мав бачити ту… ту почвару.

— Руеля? — Джек похитав головою. — Певно, Руель тоді був у Заклятих Землях, проходив посилений курс кобальтотерапії. — Джек подумав про відкриті виразки на обличчі істоти та хробаків. Він глянув на червоні зап’ястки, набряклі від їхніх укусів. І здригнувся. — Ні, я достоту не бачив Руеля, а його американського Двійника не бачив узагалі. Скільки тобі було років, коли почав приходити Озмонд?

— Мені було десь чотири. Та історія… ну, ти розумієш, із шафою… тоді ще не відбулася. Пам’ятаю, потім я став іще більше боятися його.

— Після того як щось доторкнулося до тебе в шафі.

— Так.

— А це трапилося, коли тобі було п’ять.

— Так.

— Коли нам обом було по п’ять.

— Так. Можеш поставити мене на землю. Я трішки пройду.

Джек так і зробив. Вони рухалися в тиші, схиливши голови і навіть не дивлячись один на одного. У п’ять років щось простягнуло лапу з темряви і доторкнулося до Річарда. А коли їм обом було шість,

(шість, Джекі було шість)

Джек підслухав батькову розмову з Морґаном Слоутом про місце, де вони бувають, про місце, яке сам Джек називав країною Дивовидь. А пізніше того ж року щось простягнуло лапу з темряви і доторкнулося до нього з матір’ю. Це був — не