Талiсман - Стівен Кінг

— Але ви ніколи не зупинялися там?

— Боже, ні! — Річард здригнувся. — Єдиний спосіб запхати мене всередину — це закувати ланцюгами і волочити… але навіть тоді я, певно, не піду.

— Ніколи не заходив досередини?

— Ні. Ніколи не заходив і ніколи не зайду.

Ох, друже Річі, ніхто не вчив тебе ніколи не казати «ніколи»?

— І твій батько так само? Він ніколи не заходив усередину?

— Мені про це нічого не відомо, — сказав Річард професорським тоном. Він підвів указівний палець до носа, ніби щоб поправити окуляри, яких там не було. — Але я ладен закластися, що він також ніколи не заходив. Він боявся тієї будівлі не менше за мене. От тільки щодо мене, я просто… боявся. А ось батько, у нього було дещо ще… Він був…

— Був яким?

Річард знехотя відповів:

— Одержимим тим місцем, як на мене.

Річард змовк, пере його очима зринули спогади.

— Він підходив до нього і стояв перед входом щодня, коли ми бували в Пойнт-Венуті. Тобто не на кілька хвилин, а щось на кшталт того: він міг простояти перед готелем зо три години. Іноді більше. Найчастіше він там бував сам. Але не завжди. У нього були… дивні друзі.

— Вóвки?

— Гадаю, так, — злісно відповів Річард. — Ага. Гадаю, частина з тих типів могла бути Во́вками чи як ти їх там називаєш. Здавалося, ніби їм незручно в їхньому одязі — вони постійно чухалися, ще й у таких місцях, у яких вихованим людям чухатися не варто. А інші скидалися на заступника тренера. Жорсткі й підступні. Частину з тих типів я також бачив у «Таборі Готовності». Скажу тобі дещо, Джеку: вони боялися готелю навіть більше, ніж мій батько. Вони аж корчилися, коли проходили повз нього.

— Сонячний Ґарднер? Чи бував він тут?

— Угу, — відповів Річард. — Але в Пойнт-Венуті він більше скидався на чоловіка, якого ми бачили там…

— На Озмонда.

— Так. Але ті люди приходили нечасто. Найчастіше тут бував мій батько, на самоті. Часом він ходив у ресторан нашого мотелю, брав собі кілька сандвічів, сідав на лавку на алеї та поїдав свій обід, дивлячись на готель. Я стояв біля вікна в холі «Кінґсленда» і дивився на батька, котрий споглядав на готель. У такі миті мені не подобався вираз його обличчя. Він здавався наляканим і водночас… ніби пожадливим.

— Пожадливим, — замислився Джек.

— Часом він запитував мене, чи не хочу я піти з ним, але я завжди відмовлявся. Він кивав і одного разу, пригадую, сказав таке: «Настане час. Ти все зрозумієш, Річ… свого часу». Пам’ятаю, я тоді подумав, що коли це стосується Чорного Готелю, то я не хочу нічого розуміти.

— Якось, — вів далі Річард, — коли він напився, то сказав, що всередині щось є. Він сказав, що воно вже давно там лежить. Пригадую, ми лежали у ліжках. Вітер був потужним тієї ночі. Я чув, як хвилі б’ються об берег і як пискляво обертаються флюгери на вершечках «ейджинкуртських» веж. Той звук мене лякав. Я розмірковував про ту будівлю, про її кімнати, зовсім порожні…

— Якщо не брати до уваги привидів, — пробурмотів Джек.

Йому здалося, ніби він почув кроки, тому хлопчик швидко озирнувся. Куди сягало око, залізниця була пустинною.

— Справді, якщо не брати до уваги привидів, — погодився Річард. — Тож я запитую: «Ця річ — цінна, татку?»

— Ця річ — найцінніша за всі, — відповів він.

— Але ж тоді якийсь нарик може вдертися всередину і вкрасти її, — сказав я. Не те щоб — якби так сказати? — я хотів розвивати тему, але мені не хотілося, щоб він засинав. Не тоді, коли надворі так сильно дме вітер і флюгери пищать у нічній темряві.

Батько засміявся, і я почув дзенькіт: він налив собі ще трішки «бурбону» з пляшки на підлозі.

— Річ, ніхто не збирається її красти, — сказав він. — І якщо якийсь нарик потрапить в «Ейджинкурт», то побачить таке, чого ніколи раніше не бачив. — Він випив свій келих, і я зрозумів, що його знемагає сон. — До тієї речі може доторкнутися тільки одна людина у всьому світі, і вона ніколи не наблизиться до нього, Річ. Можу це гарантувати. От тільки мені цікаво, як же їй вдається лишатися тут такою, як там. Вона не змінюється — принаймні, як я бачу, вона не змінюється. Я б хотів її мати, але навіть не намагатимуся. Принаймні не зараз, а може, й ніколи. Я можу використовувати її — будь певен! — але загалом, гадаю, буде найкраще, якщо все лишатиметься на своїх місцях.

Я вже й сам засинав, але все ж запитав у нього, що ж це за «річ» про яку він весь час говорить.

— І що ж він сказав? — запитав Джек, і в роті в нього пересохло.

— Він назвав це… — Річард завагався, насупившись від спогадів, — він назвав це — «осердям усіх можливих світів». А тоді розсміявся. Тоді він назвав це дещо інакше. Тобі це не сподобається.

— І як же?

— Це розлютить тебе.

— Ну ж бо, Річарде, кажи вже.

— Він назвав це… ну, гаразд… «примхою Філа Сойєра».

Джека охопив не гнів, а гаряче, запаморочливе збудження. Справді, так і є, це воно. Талісман. Осердя всіх можливих світів. Скільки всього світів? Тільки Бог це знає. Американські Території; Території самі по собі; гіпотетичні Території Територій; і так далі й далі, наче смуги, що невпинно зринають на стільці перукаря. Універсум світів, багатовимірний макрокосм світів — і в кожному було одне й те саме: всезагальна сила беззаперечного добра, хай навіть наразі ув’язнена в злому місці. Талісман — осердя всіх можливих світів. Чи було це також примхою Філа Сойєра? Можливо. Примха Філа… Примха Джека… Морґана Слоута… Ґарднера… і, звісно ж, надія обох королев.

— Це більше ніж Двійники, — тихо мовив він.

Річард повільно волочився, розглядаючи зогнилі шпали, що зникали з-під ніг. Тепер він нервово зиркнув на Джека.

— Це більше ніж Двійники, бо є більше ніж два світи. Є ще Трійники… Четвірники… хто знає? Морґан Слоут тут, Морґан з Орріса там, можливо, Морґан, герцог Азрільський десь іще. Але він ніколи не заходив у готель!

— Я гадки не маю,