Талiсман - Стівен Кінг
Річард поглянув на нього зі страхом і вдячністю. Тепер Джек помітив на щоках друга обриси нових прищів, які тільки мали з’явитися. Знову він відчув вплив сили, яка притягувала його до себе, яка змушувала його йти вперед, так само, як він змушував іти Річарда.
— Ти кажеш про мого батька. — Річард блимнув, і Джек зрозумів, що друг стримується, щоб не заридати — утома збільшила Річардову емоційність.
— Я кажу про все, — не зовсім щиро відповів Джек. — Ходімо, юначе.
— Але що я мав зрозуміти? Я не… — Річард роззирнувся, блимаючи короткозорими очима.
Джек згадав, що для друга більша частина світу навколо тонула в тумані.
— Ти вже багато зрозумів, Річі, — сказав Джек.
На мить уста Річарда викривила дивна гірка посмішка. Він був змушений зрозуміти набагато більше, ніж коли-небудь хотів, і Джекові раптом закортіло, щоб він сам утік зі Школи Тайєра посеред ночі. Але момент, коли Джек міг підтримувати Річардове незнання, якщо такий момент узагалі був, давно проминув: тепер Річард — важливий елемент Джекової місії. Він відчув, як сильні руки стискають його серце: руки Джейсона, руки Талісмана.
— Треба йти, — сказав він, і Річард знову заходився підлаштовуватися під його широкий крок.
— Ми ж зустрінемо в Пойнт-Венуті мого тата? — спитав він.
— Я потурбуюся про тебе, Річарде. Тепер ти стадо.
— Що?
— Ніхто не зробить тобі боляче, хіба що ти зачухаєш себе до смерті.
Річард щось пробурмотів під ніс, коли вони поплентались уперед. Його руки знову і знову чухали запалені скроні. Час від часу він запускав пальці у волосся, чухався, як пес, і бурчав від часткового полегшення.
3
Дуже скоро по тому, як Річард задер сорочку, демонструючи червоні цятки на спині, вони побачили перше територіальне дерево. Воно росло на материковій частині шосе: плетиво темних гілок і товста, укрита корою колонна, що здіймалася з червонуватих, вощаних заростей отруйного плюща. Отвори в корі — роти або очі — витріщалися на хлопчиків. Під товстим шаром плюща ворушилося невдоволене коріння, збурюючи вощані листки, які тремтіли, мов від легкого вітерцю. Джек запропонував перейти дорогу, сподіваючись, що Річард не помітив дерево. Хлопчик чув, як у нього за спиною зміяться товсті, наче гумові корені.
Це той ХЛОПЧИК? Чи може він бути тим ХЛОПЧИКОМ? Можливо, то ОСОБЛИВИЙ хлопчик?
Руки Річарда зсунулися з його плечей на голову. На щоках розквітли нові прищі, які нагадували грим з якогось фільму жахів — друг Джека міг би зіграти підлітка-монстра в одному зі старих фільмів Лілі Кавано. Джек помітив, що червоні виразки на внутрішніх боках Річардових рук почали зростатися в одну велику червону пляму.
— Ти дійсно можеш іти, Річарде?
Річард кивнув.
— Звісно. Принаймні поки що. — Він скосив погляд на протилежний бік дороги. — Це ж не було звичайне дерево, правда? Я ніколи раніше не бачив таких дерев, навіть у книжках. Це ж дерево з Територій, так?
— Боюся, що так, — відповів Джек.
— Це означає, що Території справді дуже близько.
— Певно, так і є.
— Отже, попереду буде ще більше таких дерев.
— Якщо відповіді тобі відомі, навіщо питаєш? — спитав Джек. — Ох Джейсоне, яку дурню я бовкнув. Даруй, Річі. Я гадав, я сподівався, що ти не помітиш ту штуку. Так, напевно, зверху їх буде ще більше. Давай краще… не наближатися до них надто близько.
Хоча, подумав Джек, термін «зверху» навряд чи точно описував те, куди вони йшли: шосе вперто сунуло вниз і з кожною сотнею футів віддалялося від світла. Здавалося, що Території захоплюють усе.
— Можеш глянути на мою спину? — спитав Річард.
— Звісно. — Джек знову задер сорочку друга. Йому вдалося не вимовити жодного слова, хоча першим його бажанням було голосно застогнати. Пухирі на Річардовій спині набрякли та немов випромінювали отруйне тепло.
— Стало трохи гірше.
— Я так і гадав. Тільки трохи?
— Тільки трохи.
Зовсім скоро, подумав Джек, Річард скидатиметься на кляту валізу з крокодилячої шкіри. Хлопчик-крокодил, син Людини-слона[253].
Попереду два дерева зрослися разом, їхні бородавчаті стовбури переплелися між собою, але здається, не від любові один до одного, а через ненависть. Джек зиркнув на них, коли вони поспіхом проходили повз, і побачив, що чорні провалля в корі звернені до нього; вони чи то проклинали когось, чи то цілували, і хлопчик знав, що чує, як під переплетеними деревами скриплять ікласті корені. (ХЛОПЧИК! ХЛОПЧИК тут! НАШ хлопчик тут!)
Хоча була лише середина дня, повітря потемнішало, стало напрочуд зернистим, як на старій газетній фотографії. На материковій частині шосе, там, де колись росла трава і ніжно-біло розцвітала дика морква, тепер буяли потворні бур’яни. Без квітів і з кількома листками, вони нагадували згорнутих в клубок змій і тхнули дизельним пальним. Вряди-годи крізь цю зернисту пітьму тьмяним помаранчевим полум’ям пробивалося сонце. Джек пригадав фотографію, яку він бачив у Ґері штат Індіана — ніч: пекельні язики полум’я, що пожирають отруту на тлі чорного отруєного неба. А Талісман досі тягнув Джека до себе так сильно, наче він був велетнем, що вчепився в одяг хлопчика. Вісь усіх можливих світів. Джек забере в це пекло і Річарда — і щосили битиметься за його життя — навіть, якщо йому доведеться тягнути друга туди. Річард, напевно, бачив Джекову рішучість, бо, чухаючи боки і плечі, далі шкутильгав поруч.
«Я зроблю це, — промовляв Джек сам до себе, намагаючись ігнорувати відсутність підстав для власної хоробрості. — Навіть якщо заради цього мені доведеться пройти крізь дюжину світів, я все одно зроблю це».
4
Ще через триста ярдів огидні дерева з Територій, як грабіжники, нависли над дорогою. Проходячи під ними, Джек поглянув на згорнуті кільцями корені й побачив, що із заповненої ними землі наполовину стирчить маленький, обгризений скелет хлопчика восьми-дев’яти років у напівзогнилій чорно-зеленій сорочці. Джек глитнув і прискорив крок, тягнучи Річарда, як цуцика на повідку, за собою.
5
Через кілька хвилин Джек Сойєр уперше побачив Пойнт-Венуті.
Розділ тридцять дев’ятий
Пойнт-Венуті
1
Пойнт-Венуті
