Талiсман - Стівен Кінг

повітрям над ним, над землею під ним. Глянувши на нього, Джек побачив, що флюгери коливаються врізнобіч, башти і мансарди здіймаються, ніби чиряки в сірому небі. «Ейджинкурт» виглядав так, немовби споруджений із каменю — тисячолітнього каменю, чорного, як смола. В одному з горішніх вікон раптом спалахнуло світло — Джеку здалося, ніби готель підморгнув йому, таємно радий побачити, що Джек підійшов так близько. Невиразна фігура відскочила від вікна — і вже за мить у шибці відбилася хмаринка.

Зсередини Талісман виводив свою пісню, яку чув лише Джек.

3

— Гадаю, він збільшився, — видихнув Річард. Відколи він побачив, як над останнім пагорбом навис готель, то навіть чухатися перестав. Сльози текли щоками по великих червоних пухирях, і Джек помітив, що навколо очей друга з’явилися суцільні червоні висипання. Тепер, щоб заплющити очі, Річарду навіть мружитися не треба було. — Джеку, це неможливо, але готель був меншим. Я певен.

— Саме зараз нема нічого неможливого, — відповів Джек, хоча в цьому й не було потреби — вони вже давно перейшли у володіння неможливого, а «Ейджинкурт» був таким великим і значним, що геть не вписувався в масштаби цього містечка.

Екстравагантна архітектура Чорного Готелю, його башти, мідні флюгери на вузьких вежах, куполи й мансарди, які мали б надавати будівлі вигляду грайливої фантазії, та насправді скидалися на загрозливі нічні жахіття. Здавалося, ніби це своєрідний анти-Діснейленд, у якому Дональд Дак задушив Крячика, Квочика та Кручика, а Мікі Маус під впливом героїну застрелив Мінні Маус.

— Мені страшно, — сказав Річард, — і «ДЖЕЙСОНЕ, ПРИЙДИ НЕГАЙНО», — виспівував Талісман.

— Просто тримайся ближче до мене, друже, і ми пройдемо крізь те місце надзвичайно швидко.

ДЖЕЙСОНЕ, ПРИЙДИ НЕГАЙНО!

Купка територіальних дерев зашелестіла, коли Джек рушив уперед. Наляканий Річард відскочив назад. Джек зрозумів, що Річард зараз був практично сліпим — у нього не було окулярів, кім того, очі заплющилися. Джек повернувся до друга й потягнув його вперед, відчуваючи, наскільки худими стали Річардові рука і зап’ястя.

Річард ішов, спотикаючись. Його кістляве зап’ястя обпікало Джекові руку.

— Що б ти не робив, не відставай, — сказав Джек. — Усе, що нам треба, — просто пройти повз них.

— Я не можу, — ридав Річард.

— Хочеш, я понесу тебе? Я серйозно, Річарде. Насправді, усе могло бути значно гірше. Закладаюся, якби ми не знищили там так багато його війська, то наштовхувалися б на охорону кожні п’ятдесят футів.

— Ти не зможеш рухатися достатньо швидко, якщо понесеш мене. Я буду уповільнювати тебе.

«А що ж ти, в біса, на твою думку, робиш зараз?» — промайнуло в Джековій голові, але він сказав:

— Стань обабіч мене і біжи якомога швидше, Річі. Коли я скажу «три». Зрозумів? Один… Два… Три!..

Він схопив Річарда за руку і побіг повз дерева. Річард зашпортався, задихався, а тоді зміг таки взяти себе під контроль і рухатися не падаючи. Біля підніжжя дерев з’явилися фонтани пилу, з яких вилітали грудочки землі та якісь блискучі, як крем для взуття, штуки, схожі на жуків. Неподалік від підступних дерев з будяків вилетіла маленька коричнева пташка, і схожий на слонячий хобот гнучкий корінь, вигулькнувши з пилюки, схопив її на льоту. Інший корінь зміївся до лівої Джекової кісточки, але не дотягнувся. Розчахнуті роти на жорсткій корі вили і волали.

(ГАРРРНЕНЬКИЙ? ГАРРРНЕНЬКИЙ ХЛОООПЧИК?)

Джек зціпив зуби і спробував примусити Річарда Слоута полетіти. Крони сплетених дерев захиталися і почали нахилятися. Цілі гнізда коренів повзли до білої лінії, рухаючись так, ніби кожен із них мав власну волю. Річард заточився, справді заточився, а тоді уповільнив крок і повернув голову, щоб поглянути на Джека, на дерева, що намагалися схопити їх.

— Рухайся! — заволав Джек і смикнув Річарда за руку.

Червоні набряки палали, мов камінці під шкірою. Він потягнув Річарда, помітивши, як багато хитрих коренів жваво повзли через білу лінію до них. Джек поклав руку Річарду на талію тієї ж миті, як довгий корінь просвистів у повітрі й обхопив Річардову руку.

— Господи! — волав Річард. — Джейсоне! Воно схопило мене! Воно схопило мене!

Джек із жахом побачив, як схожа на голову сліпого хробака верхівка кореня здійнялася й витріщилася на нього. Пагін ледачо смикнувся в повітрі, а тоді ще раз обкрутився навколо обпеченої Річардової руки. Інші корені підповзали до них через дорогу.

Джек потягнув Річарда назад так сильно, як тільки міг, і відвоював іще шість дюймів. Пагін навколо Річардової руки напружився. Джек схопив Річарда за талію і безжально потягнув назад. Річард дико, божевільно закричав. На мить Джека охопив страх, що в Річарда відірветься плече, але сильний голос усередині нього кричав: «ТЯГНИ!» — і він, риючи каблуками землю, ще сильніше потягнув назад.

А тоді вони обидва мало не впали в гущавину коренів, бо той єдиний пагін, що обгорнувся навколо Річардової руки, луснув. Джек устояв на ногах, гарячково гальмуючи і вигинаючись назад, щоб утримати Рівчарда подалі від дороги. Так вони і пройшли повз останні дерева. А тоді почули вже знайомий тріск і рвучкий скрегіт. Цього разу Джекові не довелося казати Річарду, що час тікати.

Найближче дерево вирвалося з ґрунту і з жахливим гуркотом упало за три чи чотири фути від Річарда. Інші попадали на дорогу за ним, хитаючи корінням, як нечесаним волоссям.

— Ти врятував мені життя, — сказав Річард.

Він знову плакав, цього разу через неміч і виснаження, а не від страху.

— Відтепер, старий друже, ти їхатимеш верхи, — сказав Джек, важко дихаючи.

Він нахилився, щоб допомогти Річарду залізти йому на спину.

4

— Я мав сказати тобі, — прошепотів Річард. Його обличчя обпікало Джекову шию, а рот був біля вуха. — Я не хочу, щоб ти ненавидів мене, але я не дорікатиму, якщо саме так і станеться, чесно. Я мав сказати тобі. — Здавалося, що він важив не більше за власну оболонку, ніби всередині не лишилося нічого.

— Про що? — Джек посадив Річарда собі на спину, і його знову охопило неприємне відчуття, що він ніс порожній мішок плоті.

— Про чоловіка, який приходив до мого батька… про «Табір Готовності»… і про шафу. — Річардове тіло, що здавалося порожнім, тремтіло на друговій спині. — Я мав розповісти тобі. Але я не міг розповісти собі. — Його дихання, гаряче, як і шкіра, полум’яно дмухало Джекові у вухо.

Джек подумав: «Це Талісман