Талiсман - Стівен Кінг

Два припарковані передом лімузини на пагорбі якимось чином зникли під час бійки з територіальними деревами, але готель залишився на місці, і навіть збільшувався, коли Джек наближався до нього. Сухоребра оголена жінка, ще одна жертва готелю, досі виконувала свій божевільний танок перед низкою понурих крамниць. Маленькі червоні вогники танцювали, згасали і знову танцювали в темряві. Часу тут не було взагалі — ні дня, ні ранку, ні ночі — це був час Заклятих Земель. Здавалося, що готель «Ейджинкурт» побудований із каменю, хоча Джек знав, що це не так — дерево зашкарубло, потовщало й почорніло зсередини. Мідні флюгери — вовк, півень, змія і круглі таємні знаки, які Джек не розпізнав — хиталися на протилежних вітрах. Джекові здавалося, що деякі вікна спалахували червоним кольором тривоги, але, можливо, то було просто відображення вогнів. Хлопчик досі не бачив ні підніжжя пагорба, ні нижніх поверхів «Ейджинкурту», але він і не побачить їх, аж доки не пройде повз книгарню, кафетерій та інші крамнички, яким пощастило уникнути пожежі. Але де ж Морґан Слоут?

Де, чорт забирай, урочистий прийом? Джек міцніше стиснув худорляві, як патички, Річардові ноги, знову прислухаючись до поклику Талісмана, і відчув, як у ньому прокидається міцніша, витриваліша істота.

— Не треба ненавидіти мене через те, що не зміг… — сказав Річард, і його голос змовк.

ДЖЕЙСОНЕ, ПРИЙДИ НЕГАЙНО, ПРИЙДИ НЕГАЙНО!

Джек схопив тоненькі Річардові ноги і пройшов повз спалений простір, де колись стояло безліч будинків. Територіальні дерева використовували знищені квартали як приватну їдальню. Вони хвилювалися і перешіптувалися, але росли надто далеко, щоб зачепити Джека.

Жінка посередині засипаної сміттям вулиці повільно повернулася, ніби дізналася про наближення хлопців. Вона виконувала свою складну вправу, але вся схожість із тайцзіцюань зникла, коли вона опустила руки і випростану ногу, а тоді заклякла біля мертвого пса, спостерігаючи, як навантажений Річардом Джек спускається схилом до неї. На мить ця жінка з яскраво помаранчевим обличчям і волоссям дибки здавалася міражем — надто вже нереальна, щоб бути справжньою. Потім вона незграбно перейшла через дорогу і зайшла в одну з безіменних крамничок. Джек посміхнувся, не знаючи, що збирався зробити це, — зненацька його охопило відчуття тріумфу і чогось, що можна описати лише, як загартована мужність.

— Ти справді можеш дійти туди? — задихався Річард.

А Джек відповів:

— Просто зараз я можу все.

Він міг би віднести Річарда пішки просто до Іллінойсу, якби чарівна співуча штука, ув’язнена в готелі, наказала йому зробити це. Джек знову відчув, як у нього входить рішучість, а тоді подумав: «Тут так темно, бо всі світи скупчилися разом, поєднані за принципом потрійної експозиції у фільмі».

5

Він відчув мешканців Пойнт-Венуті до того, як побачив їх. Вони не вчинять напад на нього — Джек був абсолютно певен щодо цього, відколи божевільна жінка втекла в котрийсь із магазинів. Вони спостерігали за ним. З ґанків, крізь ґрати, з глибини порожніх кімнат вони витріщалися на нього. Зі страхом, люттю чи безвихіддю — Джек сказати не міг.

Річард на його спині заснув чи втратив свідомість і дихав жорсткими гарячими ривками.

Джек відкинув тіло пса і зиркнув збоку в діру, де мало бути вікно книгарні «Небезпечна планета». Спершу він побачив лише брудну мішанину використаних голок від шприців, що лежали повсюди: на підлозі, на розгорнутих книжках, навколо них. Високі полиці на стінах були порожніми. А тоді його увагу привернув конвульсивний рух у невиразній темряві магазину, і дві бліді постаті вигулькнули з мороку. В обох були бороди і високі оголені тіла з натягнутими, як струни, сухожиллями. Білки чотирьох божевільних очей втупилися в нього. Один із оголених чоловіків — однорукий — ощирився. Його блідий член стирчав, як товста випнута палиця. «Я не можу дивитися на це», — сказав Джек сам собі. І де друга рука чоловіка? Він зазирнув знову. Тепер побачив лише переплетення білих кістлявих кінцівок.

Джек не зазирав у вікна жодних інших магазинів, але очі самі ковзали по них, доки хлопчик ішов.

Невдовзі він уже рухався повз крихітні двоповерхові будиночки. На бічній стіні розплився напис «ТИ ВЖЕ МЕРТВИЙ». Він не зазиратиме у вікна, обіцяв собі Джек, він не може.

Помаранчеві обличчя з помаранчевим волоссям промайнули у вікні першого поверху.

— Малюк, — прошепотіла жінка з наступного будинку, — солодкий малюк Джейсон.

Цього разу Джек озирнувся. Ти вже мертвий. Вона стояла по той бік маленького розбитого вікна і крутила в руках ланцюжки, встромлені в її соски. Жінка криво посміхалася хлопчикові. Джек глянув у її порожні очі, і тоді жінка опустила руки і, завагавшись, відійшла від вікна. Ланцюжок на всю довжину звисав у неї між грудьми.

Очі спостерігали за Джеком з глибини темних кімнат, крізь ґрати, з потаємних кутків під ґанками.

Перед ним забовванів готель, але не просто попереду. Очевидно, дорога прямувала під незначним кутом, тож «Ейджинкурт» опинився ліворуч від нього. Але чи справді він був таким величним, як здавався? Його Джейсонова половина, а то й сам Джейсон, постали в Джекові, і хлопець побачив, що Чорний Готель, досі великий, уже не здавався гігантським.

«ПРИЙДИ, ТИ ПОТРІБЕН МЕНІ НЕГАЙНО, — виспівував Талісман. — ТИ МАЄШ РАЦІЮ, ВІН НЕ ТАКИЙ ВЕЛИЧНИЙ, ЯКИМ ХОЧЕ ТОБІ ЗДАВАТИСЯ».

На вершині останнього пагорба Джек зупинився й поглянув униз. Саме там вони були, ну, звісно, усі вони. І саме тут був Чорний Готель, увесь він. Мейн-стрит спускалася до пляжу, встеленого білим піском, з якого стирчали шматки скель, схожі на щербаті безбарвні зуби. «Ейджинкурт» розташувався ліворуч, трохи далі від нього. Його масивний кам’яний хвилелом випинався далеко в океан. А перед ним, вишикувавшись у рядок, стояли дюжина чорних лімузинів із увімкненими моторами. Деякі з них були запилюженими, інші — блискучими, як дзеркало. Шлейфи білих вихлопних газів — низькі хмаринки, світліші за повітря — звивалися над багатьма авто. Чоловіки в чорних костюмах агентів ФБР походжали вздовж паркану, приклавши руки до очей. Коли Джек побачив червоні спалахи світла перед обличчям котрогось із них, то інстинктивно відскочив убік, до стіни якогось маленького будиночка. Він зреагував раніше, ніж збагнув, що чоловіки тримали в руках біноклі.

Секунду чи дві він, певно, нагадував маяк, що височів на вершині пагорба. Збагнувши, що незначна неуважність могла вартувати йому полону, Джек важко вдихнув і миттю притулився плечем до облущених сірих каменів