Талiсман - Стівен Кінг

Джек кивнув, не знаючи напевно, що ще мав би зробити.

— Ми зупинялися в Пойнт-Венуті. Ми завжди зупинялися там, перш ніж потрапити сюди. Потяг був великою розвагою. Тобто чи багато татів мають власний потяг?

— Не багато, — відповів Джек. — Гадаю, у Діамантового Джима Брейді[251] та інших подібних типів були власні потяги, але я не певен, що вони були татами.

— О, мій тато до них достоту не належав, — сміючись сказав Річард, а Джек подумав: «Річарде, гадаю, ти здивуєшся».

— Ми брали напрокат машину і приїжджали в Пойнт-Венуті з Лос-Анджелеса. Там був мотель, у якому ми зупинялися. Тільки ми вдвох. — Річард замовк. Його погляд оповило любов’ю і спогадами. — Потім ми трохи гуляли там, а тоді сідали на татів потяг до «Табору Готовності». Просто маленький потяг. — Він вражено глянув на Джека. — Гадаю, саме такий, на якому ми прибули.

— «Табір Готовності»?

Але Річард, здавалося, навіть не почув його. Він дивився на заіржавілу колію. Тут вона досі була цілою, однак він, певно, пригадував перекручений зморщений метал, який вони проминули раніше. У кількох місцях кінці рейок загнулися вгору, немов обірвані струни гітари. А на Територіях, мабуть, ця колія в чудовому стані й ретельно та з любов’ю доглянута.

— Знаєш, тут колись пролягала трамвайна лінія, — сказав Річард. — Батько казав, що це було давно, ще в тридцятих. Червона лінія округу Мендосіно. От тільки вона належала не округу, а приватній компанії, яка збанкрутувала, бо в Каліфорнії, сам розумієш…

Джек кивнув. У Каліфорнії всі їздили на машинах.

— Річарде, чому ти ніколи нічого не розповідав мені про це місце?

— Це єдина річ, про яку тато наказав ніколи тобі не розповідати. Ти і твої батьки знали, що ми часом їздимо відпочивати в північну Каліфорнію, і він казав, що це нормально, але я не повинен був розповідати тобі ні про потяг, ні про «Табір Готовності». Він казав, що коли я прохоплюся, то Філ розсердиться, бо це таємниця.

Річард змовк на хвильку.

— Він казав, що коли я прохоплюся, то ніколи більше не візьме мене сюди. Я думав, що це через те, що вони партнери. Але, гадаю, тут щось більше. Трамвайна лінія збанкрутувала через машини та автостради. — Він замислено замовк. — У тому місці, куди ти мене привів, Джеку, була одна особливість. Хай би як дивно це не звучало, а там зовсім не смерділо нафтопродуктами. Мене це зацікавило.

Джек знову мовчки кивнув.

— Зрештою, трамвайна компанія продала всю лінію — дідусеве застереження і все таке — будівельній компанії. Вони також гадали, що люди почнуть рухатися всередину материка. От тільки цього не трапилося.

— Тоді твій батько викупив її.

— Так, гадаю, так і було. Насправді я не знаю. Ми ніколи багато не говорили про те, як він купив цю лінію… чи як він замінив трамвайну колію на залізничну.

«Довелося виконати багато роботи», — подумав Джек. А тоді подумав про копальні й нескінченні запаси рабської сили Морґана з Орріса.

— Я знаю, що він замінив їх, але тільки через те, що в мене була книжка про залізницю. Саме там я прочитав про різницю в ширині. Трамваї їздять десятидюймовими коліями, а тут — шістнадцятидюймова.

Джек став навколішки і справді побачив тоненькі подвійні жолобки всередині залізничної колії — там колись пролягали трамвайні рейки.

— У нього був маленький потяг, — замріяно казав Річард. — Лише локомотив і два вагони. Він їздив на дизельному пальному. Він сміявся з цього й казав, що єдине, що відрізняє чоловіків від хлопчиків, — ціна їхніх іграшок. На пагорбі над Пойнт-Венуті розташувалася стара трамвайна станція. Ми піднімалися туди на взятій напрокат машині, паркувалися й заходили всередину. Я пам’ятаю запах тієї станції — старий, але приємний… сповнений давнього сонячного світла. І потяг стояв там. А мій тато… він казав: «Річарде, завершується посадка до “Табору Готовності”! Ти маєш квиток?». І там був лимонад… або холодний чай… ми сідали в кабіну… часом він брав із собою речі… харчі… і клав їх позаду. А ми сідали попереду… і… і…

Річард тяжко глитнув і притиснув руку до очей.

— І це був чудовий час, — закінчив Річард. — Тільки він і я. Класно було.

Він роззирнувся, і очі його заблищали непролитими слізьми.

— У «Таборі Готовності» було коло для повороту, щоб розвертати потяг, — сказав він. — У ті дні. У давні дні.

Жахливе здушене ридання вирвалося з Річардового горла.

— Річарде…

Джек спробував доторкнутися до нього. Річард відкинув його руку і відступив, витираючи сльози на щоках тильним боком долонь.

— Тоді все було так не по-дорослому, — сказав він, усміхаючись. Намагаючись усміхнутися. — Тоді ніщо не було по-дорослому, правда, Джеку?

— Правда, — відповів Джек і відчув, що й сам плаче.

О, Річарде. Мій любий друже.

— Так, — сказав Річард, усміхаючись. Він роздивлявся ліси, що наповзли на рейки, і витирав сльози брудними руками. — Тоді ніщо не було так по-дорослому. У ті давні дні, коли ми були лише дітьми. Коли ми всі мешкали в Каліфорнії і ще ніхто не мешкав деінде.

Він поглянув на Джека, спробувавши всміхнутися.

— Джеку, допоможи мені, — сказав він. — Здається, моя нога потрапила в якусь дур-дурну пас-пас-тку і я… я…

Тоді Річард упав на коліна, і волосся упало на його втомлене обличчя. Джек сів біля нього і, певно, я можу сказати лише те, що вони втішали одне одного, як тільки могли, але ви, мабуть, знаєте з власного гіркого досвіду, що цього ніколи не буває достатньо.

8

— Тоді паркан був зовсім новеньким, — сказав Річард, коли знову відновив здатність розмовляти. Вони продовжували йти колією. На високому кремезному дубі виспівувала східна дрімлюга. Запах солі в повітрі ставав інтенсивнішим. — Я пам’ятаю це. І вивіску «ТАБІР ГОТОВНОСТІ» — ось що там було написано. Там була смуга перешкод, мотузки для лазіння, а також інші мотузки, за які ти чіплявся, а тоді гойдався над великими калюжами. Це скидалося на табір для новобранців у фільмі про моряків під час Другої світової війни. От тільки хлопці, що використовували ці снаряди, не дуже скидалися на моряків. Всі вони були товстими і однаково вбраними — у сірі спортивні костюми з написом на грудях «ТАБІР ГОТОВНОСТІ», що