Талiсман - Стівен Кінг
Уламки і друзки колод перед Річардом розлетілися врізнобіч, і з бараку посунули дві схожі на цапів почвари. Річард нахилився, знайшов новий магазин, вставив у автомат. Той був гарячим, як і попереджав Джек.
— Ого-го! — подумав Річард і відкрив вогонь.
9
Коли після вибуху гранати Джек підвівся, то побачив, що четверо Вóвків, що вижили після перших двох черг, бігли до діри в стіні, у якій колись стояли ворота. Вони завивали від жаху і бігли впритул один до одного — Джек легко міг їх застрелити. Він підняв «Узі», знову опустив, знаючи, що зустріне їх пізніше, можливо, біля Чорного Готелю, знаючи, що він дурень… однак, дурень чи ні, але хлопчик не міг змусити себе стріляти їм у спину.
Раптом з-за казарми пролунав високий, схожий на жіночий вереск.
— Забирайтеся геть! Геть звідси, я сказав! Ворушіться! Ворушіться! — а тоді зі свистом клацнув батіг.
Джек упізнав цей звук й упізнав цей голос. Востаннє він чув його, коли був замотаний у гамівну сорочку. Джек упізнав би цей голос будь-де.
— Якщо з’явиться його недоумкуватий дружок, пристрельте його.
Що ж, це тобі вдалося, але зараз, можливо, настав час відплати — і можливо, зважаючи на твій голос, ти знаєш про це.
— Дістаньте їх, що з вами, боягузи? Дістаньте їх, мені що, показувати вам, як що робиться? За нами, за нами!
Три істоти вийшли з-за решток казарми, і лише одна з них справді була людиною — Озмонд. Він тримав в одній руці батіг, а в другій — пістолет-кулемет «Стен». Він носив червоний плащ, чорні черевики і білі шовкові штани із широкими штанками. Вони були забризкані свіжою кров’ю. Ліворуч від нього йшов кошлатий, схожий на цапа монстр, убраний у джинси й ковбойські чоботи. Джекові та цій почварі вистачило лише на мить зустрітися поглядами, щоб упізнати одне одного. Жахливий барний ковбой із «Пивниці Оутлі». Рендольф Скотт. Елрой. Він ощирився до Джека; його довгий язик висунувся і облизнув верхню губу.
— Дістань його! — закричав Озмонд Елрою.
Джек спробував підняти «Узі», але раптом той став надто важким. Озмонд — це погано, Елрой — це ще гірше, але істота між ними двома була справжнім нічним жахіттям. Ну, звісно — територіальна версія Руеля Ґарднера — сина Озмонда, сина Сонячного. Воно і справді скидалося на дитину — дитину, яку намалював розумака з дитячого садочка з жорстоким складом розуму.
Воно було сухорлявим, зі шкірою кольору скипілого молока; одна із рук почвари закінчувалася схожими на хробаків мацаками. Вони нагадували Джекові батіг Озмонда. Очі — одне із них плавало — розташовувалися на різному рівні. Щоки вкривали великі червоні виразки.
Якась радіаційна зараза… Джейсоне, гадаю, Озмондів хлопчик підійшов надто близько до однієї з тих вогняних куль… але решта… Джейсоне… Ісусе… хто була його мати? Заради всіх світів, ХТО БУЛА ЙОГО МАТИ?
— Дістаньте Самозванця! — волав Озмонд. — Врятуйте Морґанового сина, але дістаньте Самозванця! Дістаньте лже-Джейсона! Вилазьте, боягузи! У них закінчилися набої!
Гарчання, ревіння. Джек знав, що за мить новий загін Вóвків з’явиться з-за дальнього краю казарми, де вони, напевно, сховалися від вибуху, де, швидше за все, вони затулили голови руками. Вони б там і залишилися… якби не Озмонд.
— Треба було повертати з дороги, курчатку, — заричав Елрой і побіг до потяга. Його хвіст мотлявся в повітрі. Руель Ґарднер — чи ким там був Руель у цьому світі — слабенько нявкнув і спробував піти за ним. Озмонд схопив його і відтягнув назад; Джек бачив, як батькові пальці вп’ялися в сіру гидотну шию хлопчика.
Джек звів «Узі» і розрядив весь магазин упритул в обличчя Елроя. Він відірвав цапу голову, але Елрой і далі ліз до хлопчика. Його рука — пальці зрослися у дві групи, утворюючи пародію на ратицю — сліпо простягнулася до Джекової голови. За секунду тіло повалилося на землю.
Джек завмер і витріщився на труп; їхня остання жахна сутичка в «Пивниці Оутлі» снилася йому знову і знову; він тікав від монстра темними джунглями, заповненими пружинами матраців і розбитими окулярами. Тепер ця істота опинилася перед ним, і він її вбив. Свідомість важко засвоювала цей факт. Це було наче вбити бабая з дитинства.
Річард закричав — і його автомат загарчав так голосно, що мало не оглушив Джека.
— Це Руель! О Джеку, о Боже, о Джейсоне, це Руель…
«Узі» в руках кашлянув ще однією короткою чергою, а тоді замовк — закінчилися набої. Руель вивільнився з батькових обіймів. Він захитався і, нявкаючи, пострибав до потяга. Верхня губа задерлася вгору, демонструючи довгі й тендітні зуби, схожі на ті вощані ікла, що вдягають діти на Гелловін.
Остання черга Річарда вцілила в його груди та шию, пробиваючи отвори в коричневому довгому, як кілт, джемпері, розрізавши плоть нерівними борознами. Повільні струмки чорної крові потекли з рани — і край. Може, Руель був колись людиною — Джек припускав, що таке можливо. Якщо це правда, то зараз він був чимось геть іншим — кулі його навіть не зупинили. Істота, що незграбно перестрибнула через труп Елроя, була демоном. Вона смерділа, мов мокра поганка.
Щось нагрівалося біля Джекової ноги. Спершу просто теплішало… потім гарячішало. Що це було? Наче в нього в кишені нагрівався чайник. Але часу на роздуми не було. Події розгорталися перед його очима в системі «Техніколор».
Річард відкинув «Узі» і відступив, притиснувши руки до обличчя. Його нажахані очі витріщалися на Руеля-почвару крізь просвітки між пальцями.
— Не дай йому дістатися до мене, Джеку! Не дай дістатися до ме…
Руель пускав бульбашки і нявчав. Його руки вдарили по краю кабіни, наче величезні ласти по рідкому багну. Джек побачив, що між пальцями монстра і справді були товсті жовтуваті перетинки.
— Повернися! — закричав Озмонд до сина, і в його голосі непомильно вчувався страх. — Повернися, він поганий, він зробить тобі боляче, усі хлопчики погані, це аксіома, повернися, повернися!
Руель бурчав і радісно рохкав. Він поліз угору, і Річард скажено заверещав, відступаючи в дальній куток кабіни.
— НЕ ДАЙ ЙОМУ ДІСТАТИСЯ ДО МЕЕЕЕ…
Ще більше Вóвків, ще більше дивних потвор вискакувало з-за рогу. Один із них, одягнений лише в латані бриджі аля Лілі Абнер[247], монстр із в’юнкими рогами навколо голови, упав, і його затоптали.
Джекову ногу пекло щось кругле.
Руель уже
