Сьоме Правило Чарівника, або Стовпи Творіння - Террі Гудкайнд

Сутичка закінчилася раптово. Темна постать повернулася, відрубала голову чудовиську, коли воно летіло в стрибку на другого незнайомця, і несподівано стало тихо. Було чути лише важке дихання трьох людей, що стояли на стежці.

Переступивши через купу нерухомих тіл, вони стомлено опустилися на берег.

— З вами нічого не трапилося? — Запитав один з них, той, хто врятував життя Фрідріха.

В голосі його все ще звучав відгомін жахливої різанини, а на закривавленому мечі грали відблиски місячного світла.

Тремтячий і приголомшений Фрідріх, відчувши раптову слабкість, зробив кілька кроків до берега і встав по пояс у воді навпроти своїх рятівників. Вода струмками стікала з нього.

— Так, дякую вам. А чому ви кинули мене в озеро?

Чоловік запустив пальці в густе волосся:

— Тому що гончі серця ніколи не йдуть у воду. Це було найбезпечніше місце.

Фрідріх стримав зітхання, дивлячись на темні трупи собак:

— Не знаю, як вам і дякувати. Ви врятували мені життя.

— Ну, я теж не люблю цих собак. Їм вдалося подарувати мені в інший час кілька відмітин.

Фрідріх побоявся запитати, де ж незнайомцю довелося зустрітися з такими страшними створіннями.

— Ми помітили, що вони переслідують вас, — новий голос належав жінці. — І коли собаки напали, ми злякалися, що не встигнемо добігти.

Фрідріх перевів погляд на фігуру, яка сиділа посередині, і тільки тепер роздивився її довге волосся.

— Але… що це за гончі серця? — Погляд трьох пар очей зупинився на ньому.

— А ось це найважливіше питання, — вимовив нарешті перший незнайомець тихим, спокійним, але владним голосом. — І чому вони взагалі тут з'явилися. Ви можете припустити, чому вони переслідували вас?

— Ні, пане. Я таких чудовиськ ніколи не бачив.

— З тих пір як я бачив їх востаннє, теж немало часу пройшло, — стурбовано вимовив чоловік.

Фрідріх був майже впевнений, що він збирається розповісти йому про собак, але той запитав:

— Як вас звуть?

— Фрідріх-позолотник, пане. Єдине, що я можу зробити, — дякувати вам усе своє життя. Мене давно так не лякали. А може, й ніколи.

Він вдивлявся в обличчя співрозмовників, але в темряві розгледіти їх риси було практично неможливо.

Перший незнайомець поклав руку на плече жінки, що сиділа посередині, і пошепки запитав, чи все в порядку. Та у відповідь легенько ляснула його по плечу. Цей жест показав Фрідріху, що між ними близькі стосунки. Третій незнайомець мовчки кивнув першому.

Це було занадто не схоже на солдатів Імперського Ордена. Тим не менш, на цій дивній землі завжди була присутня небезпека.

— Можна запитати, як вас звуть, пане?

— Річард.

Фрідріх обережно ступив уперед. Але, дивлячись на мовчазну трійцю, що спостерігає за ним, він побоявся вийти з води і підійти ближче.

Річард розсік мечем водну гладь, споліскуючи лезо. Витерши насухо обидві сторони об штани, він вклав клинок у піхви. У неяскравому світлі Фрідріх розгледів їх, блискучі, оброблені золотом і сріблом, що висіли на перев'язі, перекинутій через праве плече Річарда. Фрідріх точно пам'ятав, що десь бачив ці піхви і перев'язь. Він займався ремеслом все своє життя, і до того ж помітив витончений знак Благодаті з чимось на зразок пелюсток.

Щоб володіти мечем з такою майстерністю, потрібна величезна спритність. В руках Річарда він здавався продовженням його тіла. Фрідріх дуже добре запам'ятав меч, який був у руках людини в той день. Буде дивно, якщо меч незнайомця виявиться тою ж самою зброєю…

Річард ногою піддівав трупи собак, щось розшукуючи. Нарешті він нагнувся і підняв вишкірену голову. Фрідріх побачив, що у чудовиська щось затиснуте в зубах. Річард смикав за предмет, але мертві зуби міцно тримали його. Поки він возився з щелепами собаки, Фрідріх зрозумів, що це була його книга. Собака витягнула її з заплічного мішка.

— Вибачте, з книгою… все в порядку?

Річард відкинув собачу голову, вона з глухим стуком впала на землю і покотилася по траві. Чоловік вдивлявся в обкладинку, на яку падав неяскравий місячне світло.

Рука з книгою повільно опустилася, і він перевів погляд на Фрідріха, який все ще стояв по пояс у воді.

— Я думаю, вам доведеться розповісти мені, хто ви і чому тут опинилися, — вимовив Річард.

Жінка піднялася, вловивши в його голосі похмурі інтонації.

Фрідріх відкашлявся і, придушивши занепокоєння, сказав:

— Як я вже говорив, я — Фрідріх-позолотник. — Він вирішив використовувати натяки. — Я шукаю людину, знайому з одним старим, якого, як мені відомо, звуть Натан.

Річард на мить завмер:

— Натан? Високий такий? З сивим волоссям до плечей? І багато про себе уявляє? — Його голос звучав вже легковажно.

Остання фраза змусила Фрідріха з полегшенням посміхнутися. Узи послужили йому гарну службу. Він зігнувся, як тільки можна було зігнутися, стоячи по пояс у воді.

— Магістр Рал веде нас. Магістр Рал наставляє нас. Магістр Рал захищає нас. У сяйві слави твоєї — наша сила. У милосерді твоєму — наш порятунок. В мудрості твоїй — наше смирення. Все наше життя — служіння тобі. Все наше життя належить тобі…

Лорд Рал почекав, поки Фрідріх, нарешті, розпрямиться і простяг до нього руку.

— Вилазьте з води, майстер позолотник, — м'яко сказав він.

Фрідріх був трохи збентежений тим, що лорд Рал простягає йому руку допомоги, але вчепився на неї і вийшов з води. І тут же, зігнувшись, впав на коліна:

— Лорд Рал, моє життя належить вам.

— Спасибі, майстер позолотник. Я поважаю твою щирість, але твоє життя належить тільки тобі, і більше нікому, включаючи і мене.

Фрідріх здивовано втупився в нього. Він ніколи не чув, щоб хто-небудь говорив