Сьоме Правило Чарівника, або Стовпи Творіння - Террі Гудкайнд

— Що? — Схлипнула приголомшена дівчина.

— Здавайся.

Сльози полилися нестримним потоком.

— Мама… мама!..

Дженнсен почала вставати, щоб підійти до матері, але сестра Мердінта натиснула їй на плечі, наказуючи залишатися на місці.

Язики полум'я спалахнули і зникли, і коло світла померкло, мати розчинилася в темряві, а перед дівчиною знову було щось з очима, що світилися в темряві.

— Grushdeva du kalt misht, — гримів голос.

— Що? — Ридала Дженнсен.

— Помста з'їдає мене, — перевів рокітливий голос. — Здавайся, Дженнсен, і помста буде твоя.

— Так! — Невтішно проридала Дженнсен. — Так! Я здаюся помсті.

Щось посміхнулося, ніби відкриваючи двері в пекло.

Щось піднялося колихаючою тінню і схилилося над Дженнсен. Місячне світло грало на його мускулах. Дуже схоже на кота, усміхнене ЩОСЬ показувало ікла, від вигляду яких зупинялося серце.

Дженнсен не знала, що робити. Вона пристрасно бажала, щоб все закінчилося. Здавалося, вона більше не винесе… Але Дженнсен хотілося вбити Річарда Рала. Дівчина жадала помсти.

Щось стояло прямо перед нею, граючи м'язами, перебуваючи одночасно і в цьому світі, і в іншому.

Нарешті, Дженнсен побачила, що позаду цього щось, за кільцями із сестер, мерехтливого піску і свічок з'являються з лісової хащі величезні тіні — істоти на чотирьох ногах.

Їх були сотні, їх очі жовтим вогнем горіли в темряві, з ніздрів виривалися клуби диму. Вони виглядали прибульцями з іншого світу, але повністю знаходилися в цьому.

— Дженнсен! — ЩОСЬ все нижче нахилялося до дівчини. — Дженнсен! — Його усмішка була як у імператора Джегана.

— Що?.. — Шепотіла вона крізь сльози. — Що там таке?

— Це пси помсти, — сказав голос. — Обійми мене, і я врятую їх.

— Що? — Вигукнула вона, широко розплющивши очі.

— Віддайся мені, Дженнсен. Обійми мене, і я звільню псів в твоє ім'я.

Дженнсен відскочила від привида. Вона ледь дихала. З горла привида виходив тихий звук, схожий на муркотіння, воно знову наближалося до неї, заглядало в очі.

Дівчина намагалася пригадати одне слово, маленьке словечко. Воно точно було десь у неї в пам'яті, але при погляді в ці палаючі очі нитку спогадів вислизала. Здавалося, її розум замерз. Їй бракувало одного лише слова, але в пам'яті його було не відшукати.

— Grushdeva du kalt misht, — гортанно воркував голос, і слова віддавалися луною. — Помста з'їдає мене.

— Помста, — тільки й прошепотіла у відповідь Дженнсен.

— Відкрий себе, відкрийся мені. Здавайся. Відомсти за матір.

Привид підніс довгий палець до її обличчя, і вона відчула, де знаходиться Річард Рал — ніби виник зв'язок, за допомогою якого вона могла знати, де він. На півдні. Далеко на півдні. Тепер вона зможе знайти його.

— Обійми мене, — дихав голос в дюймі від її лиця. Дженнсен лежала на спині. Усвідомлення цього здивувало

і схвилювало її. Дівчина не пам'ятала, щоб вона лягала на спину. Вона немов спостерігала за кимось іншим, хто зробив це. І тут вона виявила, що щось, що уособлює голос, вже стає на коліна між її широко розставлених ніг.

— Відмовся від своєї волі, Дженнсен, — воркував голос. — Відмовся від своєї плоті, і я звільню псів і допоможу тобі вбити Річарда Рала.

Все було обіцяно. І вона… теж обіцяна?

— Я… Я… — заїкалися вона, а сльози струмком лилися з очей.

— Обійми мене, і помста твоя. Ти зможеш вбити Річарда Рала. Обійми мене. Відмовся від своєї плоті. І від своєї волі.

Але вона була Дженнсен Рал. І плоть, і воля — її. І життя — теж її.

— Ні.

Сестри в колі вискнули від раптового болю І, затуливши вуха, завили подібно собакам.

Мерехтливі очі втупилися на Дженнсен. На обличчі примари знову заграла усмішка, і він присвиснув, оголивши вологі ікла.

— Здавайся, Дженнсен! — Голосно і владно рокотів голос, і дівчині здалося, що він може стерти її з лиця землі. — Відмовся від своєї плоті, відмовся від своєї волі. І ти отримаєш помсту. Ти отримаєш Річарда Рала.

— Ні, — відповіла вона, відхитнувшись назад. — Ні! Я відмовлюся від своєї плоті і волі, якщо така ціна за позбавлення світу життя від злочинного негдника Річарда Рала. Але я не зроблю цього, поки ти не віддасиш мені його.

— Угода? — Присвиснув голос. Вогонь в очах став червоним. — Ти смієш торгуватися зі мною?

— Така моя ціна. Звільни своїх псів. Допоможи мені вбити Річарда Рала. Коли я помщуся, я віддамся тобі.

Щось посміхнулося посмішкою, що нагадувало нічні кошмари.

Довгий тонкий язик змією пройшовся по тілу, від проміжжя до грудей — моторошним інтимним лизанням, — змусивши дівчину здригнутися всім єством.

— Угода укладена, Дженнсен Рал.

Фрідріх пробирався вздовж луки, порослої високою густою травою, намагаючись не думати про голод. Судячи з того, як бурчало в животі, спроба вдавалася слабо. Поруч з лугом розкинулося невелике озеро. Звичайно, риба могла б виправити становище, але її треба готувати, та до того ж спочатку зловити. Блукаючим поглядом він пройшовся по поверхні води. Зійшли б і жаб'ячі лапки. Звичайно, краще і швидше за все втамувало б голод сушене м'ясо. Фрідріх подумав про засохлий шматок пирога, який він дістане з сумки на привалі. Принаймні, у нього є хоч щось, чим можна буде підбадьоритися.

Подекуди низькоросла трава, що схилилася до поверхні озера, нагадувала зелену шкіру. В інших місцях стояли тихі зарості високого очерету. Сонце сідало за пагорб на іншій стороні озера, і на стежці, що бігла в тіні величних дерев, ставало похмуріше. Повітря, здавалося, завмерло, а в дзеркальній гладі води, позолоченій вечірніми променями сонця, відбивалося небо.

Дивлячись на тіні, що грають навколо, Фрідріх зупинився, розправив плечі, випрямив спину. Йому стало ясно, що пора дати