Сьоме Правило Чарівника, або Стовпи Творіння - Террі Гудкайнд
Світло від повного місяця, який злегка загороджували хмари, освітлювало ліс досить добре. Дженнсен бачила пару від свого дихання, зависаючу в холодному повітрі. Вона йшла слідом за сестрою між широких ялинових лап і гілок бальзаміну. У лісі дівчина завжди почувала себе як вдома. Однак зараз їй було не зовсім затишно.
Дженнсен воліла б залишитися на самоті, ніж крокувати за цією суворою жінкою. Навіть після того як Дженнсен дала їй обіцянку, яка могла врятувати життя Себастяна, сестра продовжувала дотримуватися в своїй поведінці почуття тупої переваги, позбавленої будь-якої терпимості. Поки дівчині було ясно одне: Мердінта керує, і цим все сказано.
Однак слово вона тримала. Варто було Дженнсен дати клятву, і Мердінта негайно послала сестер рятувати життя Себастяна. Поки ті проводили відповідну підготовку, Дженнсен дозволили поглянути на нього, щоб вона на власні очі переконалася, що робиться все можливе.
Перш ніж піти, дівчина нахилилася і ніжно поцілувала його, провела рукою по світлих пасмах волосся і доторкнулась губами до закритих небесно-блакитних очей. Вона шепотіла молитви, звернені до матері і добрих духів, щоб ті допомогли йому.
Сестра Мердінта не квапила, проте врешті-решт її терпець увірвався, і вона відтягнула Дженнсен від хворого, прошепотівши, що сестрам давно пора почати роботу.
На зворотному шляху дівчині дозволили заглянути в особисті покої імператора. Вона побачила чотирьох сестер, схилених над його пораненою ногою. Імператор був без свідомості. Цілительки гарячково працювали. Схоже, вони і самі відчували страждання, іноді хапаючись за голову, немов у нападі сильного болю. Дженнсен і не підозрювала про біль, поки не побачила цю четвірку і не почула пояснень сестри Мердінти, наскільки важким може бути цілительство…
Дженнсен відсунула з дороги гілку бальзаміну. Вони з сестрою все далі заглиблювалися у гущавину лісу.
— Навіщо ми йдемо так далеко від табору? — Прошепотіла Дженнсен. Здавалося, вони перебували в дорозі вже кілька годин.
Сестра Мердінта обернулася, ніби дивуючись безглуздості питання, і хвіст, в який було зібране її волосся, хльоснув її по плечу.
— Ми повинні бути без сторонніх, щоб здійснити задумане.
Дженнсен хотілося запитати, що вони будуть робити, але вона знала, що сестра нічого не скаже. Жінка не відповідала на конкретні питання, вона вважала: раз Дженнсен дала слово, то повинна виконувати всі пункти угоди, поки справа не прийде до завершення.
Тому дівчина думала про те, як вони з виздоровілим Себастяном відправляться на світанку в путь. І знову буде життя далеко від доріг, населених пунктів, людей. Далеко від усмішок солдатів Імперського Ордена…
Вона знала, що солдати роблять неможливе, борючись з військами лорда Рала, але, тим не менш, ледве виносила їх товариство. Часом у неї просто мурашки по спині повзали. Серед солдатів Дженнсен відчувала себе ланню, яку загнала зграя вовків. Але як би не намагалася вона наділити свої почуття в слова, Себастян зрозуміти її так і не зміг. Чоловік не здатний зрозуміти, що відчуває жінка, коли її розглядають. Як йому пояснити, наскільки це страшно, коли тебе розглядають солдати — з хтивими усмішками і дикими очима?..
Якщо вона все зробить так, як сказала сестра Мердінта, то вранці вони з Себастяном відправляться в шлях. Яку б допомогу не збиралися надати сестри, вони переконали її: треба вбити Річарда Рала. І тепер Дженнсен турбувалася лише про це. Її життя буде належати тільки їй. І навіть якщо їй не доведеться розпоряджатися власною долею, вона, принаймні, звільнить світ від ката.
Вони залишили коней у дубовому гаю. Дуби ще не одягли листя, і ліс виглядав прозорим. Однак попрямували вони в саму гущу — в зарості бальзаміну, ялин і сосен. У багатьох дерев гілки схилялися до самої землі.
Більшу частину життя дівчина провела серед лісів. Вона могла йти навіть по сліду бурундука. Сестра Мердінта крокувала попереду з упевненістю людини, яка знає дорогу, однак тут явно не було стежки. На землі лежав звичайний лісовий килим, і не було помітно, щоб хтось залишив на ньому слід. Жодна гілочка не була потривожена, сухе листя лежало незрушеним, на м'який лишайник не ступала нога людини. Судячи з цього, сестра вела її в неходжений ліс, не маючи певної мети або напрямку. Однак дії її були обдуманими, і вона безумовно йшла по відомому їй маршруту.
А потім вітер доніс до Дженнсен слабкі звуки. Попереду крізь гілки дерев показався вогник. У студеному повітрі рознісся нудотний запах чогось гниючого.
Незабаром Дженнсен почала розбирати окремі голоси, об'єднані низьким, ритмічним, гортанним співом. Вона не розуміла слів, але вони віддавалися глибоко в її грудях. Цей незвичайний ритм здавався їй болісно знайомим. Навіть не розбираючи окремих слів, дівчина почала розуміти, що цей наспів дуже відповідає огидному запаху, які розносять по повітрю. Потім від почутих слів, таких нав'язливо інтимних, у Дженнсен зсудомило шлунок.
Сестра Мердінта зупинилася і обернулася, щоб упевнитися, чи в порядку її підопічна. Дженнсен звернула увагу, як неяскраве місячне світло відбивається від кільця, протягнуте крізь нижню губу її супутниці, — таке носили всі сестри. Дівчина відчувала огиду до цього звичаю, хоча цим вони підкреслювали свою відданість імператору.
Мердінта притримала гілку бальзаміну, яка загороджувала дорогу, звільняючи шлях. Від співучих звуків серце Дженнсен шалено калатало. Крізь просвіт між гілками дерев виднілася галявина, а над нею — відкрите небо, з якого лилося місячне світло.
Дженнсен глянула в суворе і невблаганне лице сестри і рушила у напрямку до поляни. Перед нею широким колом були розставлені свічки. Вони стояли так близько, що створювалося враження вогняного кола, створеного для захисту від демонів. Всередині нього було намальоване чимось на зразок білого піску ще одне коло, яке мерехтіло в світлі місяця. А в ньому все тим же білим піском були зображені незрозумілі геометричні фігури.
У колі з блискучого піску сиділо семеро жінок. Одне місце пустувало, і не було сумнівів, що воно призначалося для сестри Мердінти. Жінки, закривши очі, забурмотіли щось незрозумілою мовою, і місячне світло грав на кільцях в їх губах.
— Ти повинна сісти
