Непрохані - Майкл Маршалл Сміт
— Ми почули ваш подкаст і вирішили поговорити. Трохи покопали, майже навмання. Це було неважко.
Оз кивнув. Колись дуже давно він вів нічне радіошоу на рідному сході, але покинув і це, коли поїхав. Проте в останні кілька місяців він почав записувати коротенькі треки на ноутбук і викладати їх у мережу, поновивши розповсюдження правди. Він був такий не один, є й інші, що займаються цим.
— Мене непокоїть, що мою адресу так легко знайти, — мовив він.
— Варто було б непокоїтись, якби я того не зміг. Але ж я не якийсь дилетант, га?
— Що ви хотіли мені сказати?
— Спершу ви, — відповів Джонс. — У подкасті ви говорите натяками. Я підкинув кілька кісток у листі, щоб ви зрозуміли, що й ми дещо знаємо. Але я хочу спочатку трохи вашого знання.
Оз мав кілька заготовок на такий випадок, коли треба буде виказати дещо важливе, але не все одразу. Він пригубив пиво, потів відкинувся на спинку канапи і глянув чоловікові навпроти просто в очі.
— Неандертальцям, — промовив він, — були відомі сопілки. Питання: навіщо?
— Мабуть, грали музику, — знизав плечима чоловік.
— Це не відповідь, а парафраза питання. Навіщо їм було відтворювати певні звуки, коли добування харчів вимагало тяжкої праці?
— І навіщо?
— Тому що у звуків є призначення, нині забуте. Протягом мільйонів років звуки неможливо було записати. Тепер можливо, але ми зосередилися на очевидних значеннях. У той час як музика — це штука побічна. І мова теж побічна. Всі інші види на планеті хто гавкає, хто цвірінькає — і тільки нам чомусь потрібні тисячі слів.
— Ну, в людини життя складніше, ніж у собаки.
— Так, але це через слова — а не слова виникли через це. Наш світ — це суцільна мова, радіо, телебачення, пустопорожні балачки. І ми забули, чому насправді контроль звуку віддавна мав для нас таке значення.
— І чому?
— Мова розвинулася з доісторичних релігійних ритуалів, зі співу без слів. Питання в тому, чому ми співали. До кого тим співом зверталися.
Чоловік слабко всміхнувся.
— Далі, якщо подивитися на споруди європейської кам’яної доби, стає ясно, що їх зробили заради звуку. Ньюгрейндж в Ірландії, Карнак у Бретані, та що там, сам Стоунгендж, — зовнішній бік стоячих каменів необроблений, а от внутрішня поверхня цілком гладенька. Щоб проводити звук. Певні частоти.
— Озе, та це ж було казна-коли. Що нам з того?
— Почитайте «Syntagma Musicum», старовинний каталог музичних інструментів за авторством Преторіуса.
В шістнадцятому столітті всі великі собори в Європі мали органи з трубами по десять метрів заввишки. Ті монстри видавали інфразвук — надто низький для людського вуха. Навіщо, як не заради певних ефектів, що їх мають такі частоти? Чому в церкві люди почувалися настільки незвично, відчували зв’язок з чимось потойбічним? І чому нетрадиційна медицина так цікавиться вібраціями — тобто всього лише ще одним різновидом звуку?
— Давайте далі,— тихо попросив Джонс.
— Тому що стіни Єрихону, що впали від звуку сурем, — то не справжні стіни, а фігуральні,— відповів Оз. — То стіни між тут і потойбіч. Звук — це не лише щось, що ми чуємо. Це видіння.
Джонс схилив голову, погоджуючись, хоч і з явним застереженням.
— Я чую вас, друже, даруйте за такий собі жарт. Чую дуже добре.
Оз знову відкинувся на спинку канапи.
— Цього досить?
— Поки вистачить. Ми одне одного розуміємо, це однозначно. Тепер мені цікаво, а коли вперше про це почули ви.
— Кілька років тому зустрів одного чолов’ягу на конференції. Конвенція дослідників аномалій, на півдні, в Техасі.
— ВірдКон, ні?
— Саме так. Ми тримали зв’язок. У нього були певні ідеї, і на дозвіллі він працював над однією штукою. Час до часу ми обмінювалися мейлами, я йому писав про свої міркування з використання звуку доісторичними людьми. А потім, десь із місяць тому, він зник. Жодних звісток.
— Не думаю, що з ним щось трапилося, — сказав Джонс. — Люди, буває, лякаються, мають трохи відпочити. Ви обговорювали ці речі на якихось публічних форумах?
— Та ви що! Тільки приватно.
— Ви комусь іще про це писали?
— Та ні.
— Бо ніколи не знати, де «вони» чатують на тебе, так?
To був жарт і не жарт водночас, і Оз хмикнув. В середовищі шукачів правди було складне ставлення до них як концепції. Всі знали, що хтось таки існує — іншого способу пояснити все те дивне, що відбувається на світі, не знаходилося, — проте ясно було й те, що розмови про них робили з тебе хворого на голову. Тож слово «вони» заведено було промовляти з іронією. Дехто вимовляв його ніби великими літерами чи з підкресленням, і то була ознака, що людина не професіонал чи просто несповна розуму. Але якщо в голосі співрозмовника звучали такі собі іронічні лапки, була надія, що та людина… що ця людина — нормальна.
— Ну, якось воно так, — підіграв Оз. — Справді ж не знаєш. Навіть коли їх і не існує.
Чоловік усміхнувся.
— Я поговорю з друзями, і тоді спробуємо зібратися всі разом. Радий знайомству, Озе. Я дуже довго чекав на когось на взір вас.
— Я теж, — кивнув Оз, раптом відчувши страшенну самотність.
— Ну, зв’яжемося. Бережіть