Непрохані - Майкл Маршалл Сміт

З цими словами Джонс пішов.

Оз подивився, як той сідає в машину, виїжджає з парковки і звертає на шосе. Потім повільно допив пиво. Поспішати — аж дивно — не було куди. Йому майже здалося, що він просто сидить собі в барі, а не ховається тут. Біля стійки точилися розмови, хтось сміявся. Пара за сусіднім столиком припинила сваритися й цілувалася взасос, м’ясиста рука жінки обхопила шию чоловіка. Оз подумки побажав їм щастя.

Коли він нарешті вийшов у холодну вітряну ніч, вулиці спорожніли. Нормальні люди з нормальним життям давно лягли спочивати, й Оз збирався незабаром приєднатися до них. Сьогодні його домівкою був якийсь мотель на краю міста, але й така домівка краще, ніж ніякої.

Дорогою він думав про свого нового знайомого — що той за один. Пошуком прихованої правди цікавилися численні групи. Були поведені на вбивстві Кеннеді, які щомісяця збиралися помедитувати над фотографіями розтину. Були звернуті на 11 вересня і Вежах-близнючках, вони намагалися вирахувати справжню траєкторію польоту тих злощасних боїнгів; були самопроголошені кандидати у Пріорат Сіону, і дослідники Голокосту, і спостерігачі за тим чи тим таємним товариством — реальним чи ні. Джонс і його друзі на цих персонажів були геть не схожі, в іншому разі Оз, власне, не пішов би з ними на контакт. Це була невелика група чоловіків і жінок, що підходили до фактів без упереджень, зустрічалися таємно і замість зациклюватися на одній темі цікавилися загальною картиною. Саме такі люди потрібні були Озові — цілеспрямовані, зацікавлені.

Чорт, та йому були потрібні хоч якісь люди!

Здається, після місяців самотності й пустки життя нарешті почало налагоджуватися. Оз пришвидшив ходу, міркуючи, чи є в його мотелі автомат з харчами.

Такого автомата не було, а той, що з водою, не працював. Встановивши ці факти та змирившись із ними, Оз зайшов у свою кімнату, спершу пересвідчившись, що шматочок прозорого скочу, який він наклеїв між дверима й луткою, цілий.

Усередині Оз ненадовго завмер, не знаючи, що робити. Вже пізно. Час спати. Вранці треба бути вже в дорозі, затримуватись не можна. Проте він досі почувався піднесено після зустрічі, і якщо лягти зараз, він не засне, а вранці буде розбитий, з хворою головою.

Тому замість спати він увімкнув старовинний аналоговий телевізор, що був тут у кімнаті. Величезний екран повільно зажеврів і видав епізод якогось серіалу, такого старого, що Оз ледве розумів, про що він. Чудово. Нехай буде фоновий гамір, який тихенько входить у голову і заспокоює страхи й тривоги. Втішний, добрий звук.

У двері постукали.

Телевізор наче працював тихо, навряд чи хтось міг прийти скаржитись. Та й узагалі всі мали б спати — годинник на стіні показував другу тридцять три.

Знову стукіт, цього разу тихіший.

Оз знав, що миготіння телевізійного екрана буде видно знадвору навіть крізь завіси. Отож він підвівся і підійшов до дверей. Це був його великий страх — перспектива, думка про яку не давала йому спати вночі,— і раптом він збагнув, що, попри все, готового плану дій на такий випадок він не мав. Ось тобі й Самотній Воїн на шляху в Невідоме.

— Містере Тернер? Це містер Джонс.

Людина по той бік дверей говорила дуже тихо.

Оз кілька секунд тупо дивився на двері, потім приклав до них вухо.

— Чого вам?

— Можна зайти?

Повагавшись, Оз відчинив. Двері зарипіли, і за ними справді виявився Джонс. Він трусився.

— І що вам у біса треба?

Джонс не затуляв йому шляху надвір, стояв доволі далеко від дверей.

— Я проїхав кілька миль і раптом згадав, що хотів вам ще дещо сказати. Я повернув назад, побачив вас на вулиці, рушив слідом.

Оз впустив чоловіка в кімнату, дратуючись на себе за неуважність, за те, що дозволив комусь прослідкувати за собою.

— Джонсе, ви мене до чортиків налякали, — сказав, замикаючи двері на замок. — Йсусе, до чортиків.

— Я розумію. Вибачте, будь ласка. Просто я так далеко їхав заради цієї розмови. І ще мені здається, що це все дуже важливо для нас обох. Що це початок чогось нового, великого.

— Ну, якось воно так, ага.

— Так. І тому я думаю, що нам треба розкрити ще деякі карти.

Оз трохи розслабився.

— І що там у вас за карти?

Чоловік зам’явся.

— Мені трохи ніяково, але треба сказати, що насправді я не Джонс. У мене інше ім’я.

— Ну гаразд, — трохи здивовано відповів Оз. Він так і думав, що це ім’я несправжнє.— Це нормально.

— Так, нормально. Але все одно б ви потім дізналися… тож краще зараз.

— Нічого.

Оз почувався обеззброєним. Треба було б налити гостю випити, та в нього нічого не було. Навіть кавоварки. У цьому мотелі й рушники не дуже міняли, причому навіть не пробували збрехати, що це, мовляв, вони так піклуються про навколишнє середовище.

— То як… як вас звати насправді?

Чоловік повільно пройшов углиб кімнати.

— Я Шепард, — повідомив він.

Оз подивився гостю в очі, вперше відзначивши, які ті темні.

— А я і є Оз Тернер. Так, з номенклатурою з’ясували. Що далі?

— Оце, — відповів чужинець і