Непрохані - Майкл Маршалл Сміт

а ось уже й дім. І ти ніби й не заснула, а просто якось не помічаєш, замріялася чи що, а на світі все йде як ішло. Ти точно не спала, ти щось робила в той проміжок часу, але просто не помічала, не думала. Як коли тато майже не стежив за дорогою на швидкісній трасі, а потім бум — і знову був зібраний і уважний на звичайній дорозі, знову тримав події під контролем.

Утім, Медисон пригадувала вечір у хатинці. Вона прийшла з пляжу, мама сиділа у кріслі, але не читала і не дивилася телевізор, а дивилася на свої руки. Знову. Коли Медисон зайшла, мама привіталася, але більше нічого не сказала — що було дивно, бо Медді запізнилася. Щонайменше на півгодини. Насправді… ні, тепер вона пригадувала, як дивилася на годинник на кухні, й той показував сьому — тобто вона запізнилася на цілу годину.

Вона пішла у душ, щоб змити пісок, а коли вийшла, мама сказала, що не хоче сьогодні нікуди йти — може, замовимо піцу? Медисон вирішила, що це чудова ідея, бо в «Маріо» у Кеннон-Біч випікали, говорячи татовими словами, «реальні пироги» — тому що це була незалежна піцерія, а не мережевий ресторан. Дивно, що мама таке пропонувала, бо як правило вона казала, що в «Маріо» кладуть забагато сиру і не можуть підтвердити, що їхня піца зроблена з натуральних продуктів без ГМО… та хіба не байдуже, якщо єдина відповідь на цю несподівану пропозицію була «так».

Але спочатку мама не знайшла меню, потім довго збиралася подзвонити, надходила ніч, і зрештою Медисон зрозуміла, що піци не буде. Вона знайшла на кухні розчинний суп і приготувала його. Мама відмовилася їсти. Медисон теж не дуже хотіла, але змусила себе проковтнути десь півмиски, а потім сіла гортати книжки з історії. Їй подобалася історія, подобалося читати про речі, які трапились у далекому минулому.

Потім вона пішла спати. Вдягла піжаму, залізла в ліжко і, здається, швидко заснула.

А тепер прокинулася.

Розтуливши долоню, Медисон знову поглянула на морського їжака. Вона пам’ятала, як нахилилася й підняла його. Потім сиділа з ним на піску. Але чому вона не може пригадати, що сталося після того? Морські їжаки — це вам неабищо. Вона мала побігти з ним до мами одразу — може, це б маму трохи підбадьорило. Чому вона не могла пригадати, як зробила це?

Медисон знову лягла, підтягнувши ковдру під самісіньке підборіддя. Пам’ять у неї добра. Вона чудово писала всі контрольні в школі й вигравала в усіх іграх, що вимагали швидко пригадувати речі — дядько Браян казав, що якби був чемпіонат з найкращої пам’яті, вона б перемогла. Але тепер світ здавався ніби великим телевізором, по якому водночас показували дві передачі — або ж тільки одну, та зі звуком від зовсім іншої. І хоча Медисон начебто з’ясувала причину свого перебування в цьому місці, ті спогади нічого не пояснювали. Вона була тут, бо це пляжний будиночок, бо вона приїхала з мамою, бо вона лягла спати у ліжко.

Але чи це вона хотіла згадати?

Її дихання пришвидшилося, ніби вона знала, що почує щось погане — неприємну новину чи, скажімо, звук, який повідомить, що з нею трапиться щось страшне. Щось було не так, неправильно, десь ховалася хиба.

Так… там ще був чоловік.

Він щось їй дав, і вона поклала ту річ у шухляду тумбочки? Картку, схожу на таткові візитівки, але просто білу, без жодних малюнків?

Ні. Нічого такого не було.

І чоловіка теж не було. Вона в тому цілком певна. Тож картки теж немає. Перевіряти немає потреби.

Але все-таки вона перевірила — і картка знайшлася в шухляді. На ній було надруковане ім’я і від руки написано номер. З другого боку виявився малюнок. Начебто спершу намалювали цифру «9», потім трохи повернули картку і намалювали ще одну «9», і так малювали дев’ятку по дев’ятці, аж поки не повернулися до першої.

Ледве розуміючи, що вона робить, Медисон взяла з тумбочки телефон і набрала номер з картки. Лунали дзвінки — один, другий, десятий — ніби вона дзвонила на той бік місяця. Ніхто не взяв слухавки, і Медисон теж поклала свою.

Далі вона змусила себе знову лягти. Спробувала послухати дощ, розчути плюскіт хвиль за стіною бурі: заспокійливе хлюпотіння води, що омиває, окреслює край світу. Заплющивши очі, Медисон слухала і чекала, що хвиля понесе її назад у темряву. Завтра вона прокинеться, і все минеться. Просто вона втомилася і має спати. Все гаразд. Все як зазвичай.

І жодного чоловіка не було.

Коли о 2:37 Елісон О’Доннел прокинулася, найперше вона помітила дріботіння дощу, проте вона знала, що розбудило її щось інше. Відкинувши ковдру, вона звісила ноги з ліжка і потяглася по халат. Вона була ніби в тумані після недоброго, неспокійного сну, та ноги матері працювали окремо від її розуму. Немає значення, чи ти втомлена, чи бажають твої розум і тіло загорнутися у ковдру і спати ще тиждень чи, може, решту життя. Є звуки, що промовляють до твоєї підсвідомості й не зважають на твої бажання.

І біль твого дитинчати — один з таких звуків.

Вона почовгала з кімнати в коридор. За вікном дерева скажено хиталися під натиском вітрів, по шибці тягнулися білі потічки води. Черговий порив кинув дощ у вікно, ніби пригорщу камінців.

Знову почувся той звук.

Дочовгавши до дверей у кінці коридору, Елісон помітила, що вони зачинені не до кінця. Вона тихенько зазирнула всередину.

Медисон була в ліжку, лише наполовину прикрита ковдрою. Лежала її донька неспокійно, її голова повільно рухалася з боку в бік. Очі були заплющені, та вона стогнала