Непрохані - Майкл Маршалл Сміт

Тупо дивлячись на ці написи, я раптом відчув якийсь свербіж між лопаток.

Озирнувся — повільно, спокійно, ніби саме це я збирався зробити. В тіні естакади туди й сюди пройшло кілька людей, хтось виходив з машини, хтось сідав у машину, хтось ніс вантаж. Далі була ширша вулиця, причали, блиск води — то вже бухта Еліот.

Ніхто навіть не дивився в моєму напрямку. Всі кудись рухалися, йшли, їхали. З естакади над головою линув гул машин, вібрація по опорах йшла вниз, у тротуари, і здавалося, що всеньке місто виводить одну довгу низьку ноту.

Далі я розшукав бар, сів біля вікна і замовив горнятко кави. Застосувавши залишки приязності, вмовив офіціантку поставити телефон Емі на зарядку в розетку за барною стійкою. Поки чекав на каву, роздивлявся людей за іншими столиками. Раніше у барах ховалися від світу. Тепер — полюють на безкоштовний вайфай і говорять по мобільному.

Нічого цікавого, нічого, що могло б мене відвернути від прокручування в голові сьогоднішніх розмов. Що Емі була в місті не в справах своєї агенції — це нормально, цьому є пояснення, і я маю його знайти. Я тримав себе в руках. Зрештою, це я себе сам накрутив — як рік тому, коли Емі раптом почала розмовляти уві сні, а потім припинила. Спочатку вона щось мугикала, потім з’явилися слова, уривки речень. Ми обоє почали погано спати. Емі виключила деякі харчі з раціону, відмовилася від кави, більше тренувалася ввечері — нічого не допомагало. Далі все раптом минулося, але я ще тижні зо два не міг нормально спати — лежав у темряві й думав. Як, яким чином мозок робить такі штуки? Всі функції свідомості вимкнені, й усе-таки якась частина продовжує видавати слова. Чому так відбувається? До кого говорить сплячий мозок?

Просто зараз мій мозок теж із кимось розмовляв, не питаючи мене. Свідома частина мене перебирала раціональні пояснення ситуації: можливо, Емі приїхала в місто як незалежний мисливець, щоб потім несподівано видобути для «КС&Н» козирного туза з рукава і всіх вразити. Вона жила цими складними офісними інтригами. Здається, навіть щось таке розповідала напередодні від’їзду, а я не слухав.

Та інша, менш мені підконтрольна частина мозку була в паніці. Десь усередині людини завжди живе недовіра до впорядкованості нашого світу і готовність щомиті радо прийняти руйнівний хаос, який ховається за буденністю. Принаймні вони живуть у мені.

Коли телефон Емі трохи зарядився, я його забрав. Дивно було сидіти отак, тримаючи його в руці. Це був єдиний засіб зв’язку з моєю жінкою — а тепер я мав його в руці, а вона була хтозна-де. Мобільні телефони й інтернет подарували людині шосте чуття — постійне усвідомлення існування інших людей, навіть коли вони не поруч. Коли це чуття покидає людину, приходить паніка, сліпота. Раптом мені спало на думку подзвонити додому — та з того боку йшов сигнал по сигналу, а потім ввімкнувся автовідповідач. Я лишив повідомлення — де я і що я — на той раз, якщо Емі приїде додому раніше за мене. Це наче був розумний, раціональний хід — та відчуття було таке, ніби ще один слід змило дощем.

Кнопки на мобільному Емі були менші, ніж на моєму, тому перший дотик випадково вивів мене на плеєр. Дуже дивно, але там було аж вісім треків. Дивно, бо у нашу добу високих технологій в Америці хіба що аміші[2] не мають айподів — і Емі теж його мала. Навряд чи вона стала б слухали музику з мобільного — хіба що це були стандартні треки, завантажені виробником… але все-таки вісім — це забагато. Сім було просто пронумеровано: 1, 2… 7, а назва останнього складалася з довгого ряду цифр. Я запустив трек номер 1. З навушника полився джаз — хрипкий, старий, ніби просто у двадцяті й записаний. Зовсім не в дусі Емі — вона неодноразово казала, що ненавидить джаз, і взагалі історія музики для неї починалася з «Блонді».[3] Я послухав інший трек, потім ще один — те саме. Ніби я в підпільному барі часів сухого закону.

Далі я прокрутив «Контакти», шукаючи цього разу не номер «КС&Н», а бодай якусь зачіпку. Нічого: жодне ім’я до мене не промовляло. Втім, це було нормально. Робота коханої людини — ніби чужа країна. Все незнайоме.

Тоді я почав читати есемески. Емі підхопила звичку писати есемески у молодших колег і часто щось писала мені, а я — їй; як правило, тоді, коли вона була на зустрічах чи коли інформація не потребувала негайної відповіді. Зазвичай це було спілкування кшталту «ти як». Серед повідомлень чотири було від мене, одне — від її сестри Наталі, яка жила в Санта-Моніці, рідному місті моєї жінки.

Й одинадцять невідомо від кого.

В моєму випадку й у випадку Наталі ім’я відправника висвічувалося, було внесене до списку контактів. У тих одинадцяти був лише номер — щоразу один і той самий.

Я подивився останнє з повідомлень: порожнє. Тобто есемеску відіслали, а тексту немає. Наступне теж порожнє, і наступне, і наступне. Навіщо слати порожні есемески? Дехто, звісно, просто не опановує текстове спілкування за допомогою мобільного з першого разу, та на третій-четвертий вже можна б і розібратися. Я продивлявся ці дивні повідомлення далі й уже так звик до порожнього простору, що аж здивувався, коли в шостому з’явилися літери. Втім, сказали вони мені небагато:

ТАК