Непрохані - Майкл Маршалл Сміт

клацали валізи на коліщатах. З темряви на світло випливали машини. Під'їжджали автобуси — білі, жовті, червоні, з назвами готелів на боках. Це була територія незнайомців, і добре. Медисон вирішила, що знайде місце, де можна буде спокійно посидіти і подумати. Вона рушила по одному з проходів між машинами. Навколо сміялися, розмовляли, платили таксистам, гукали щось до власних дітей. На неї ніхто не звертав уваги, ніби її й не бачили. Це збудило непевний спогад, але Медді не змогла його ухопити.

Помітивши трохи віддаля машину, вона сповільнила кроки. Машина була жовта, дверцята з боку водія були відчинені. Медді рушила назад.

Проходячи повз авто, зазирнула всередину. Водій був немолодий, із сивим волоссям. Сидів, поклавши руки на кермо, хоча двигун був вимкнений. Чоловік визирав у вікно, і складалося враження, що він так сидить уже доволі довго. Медисон задивилася на нього, аж водій наче прокинувся, глянув на неї — який же дивний був вираз його обличчя! — і раптом машина рвонула геть, ніби він за кимось погнався. Завищали гальма. Медді навіть не зрозуміла, що то було.

Але почала заповнюватися остання прогалина в її пам'яті. Спогади заливали її, наче вода. Вона йшла містом, і там була… так, там була китаянка. Вона дала Медисон той записник. Потім Медді вийшла з її дому, біля тротуару зупинилася машина, і якийсь чоловік запропонував її підвезти. Все життя її навчали, що не можна сідати в авто до незнайомців, але вона сіла. Попервах водій був з нею дуже приязний, і до того ж їхав він до аеропорту. Потім він почав нервувати, хихотіти мов школяр, хоча нічого смішного не відбувалося, і зрештою сказав, що вона гарненька дівчинка. Коли таке казав тато, їй завжди було приємно. Тепер приємно не було.

В аеропорту вони разом пішли в касу, і чоловік, прикинувшись її батьком, купив їй квиток на гроші, що вона йому дала. Але після того він потягнув її назад на парковку, в машину, почав говорити, що він їй допоміг — хай і вона йому допоможе, схопив її за плече.

Що сталося далі, вона доладно не пам’ятала, але пригадала, що чоловік поїхав геть з довгою подряпиною на обличчі. В його машину вона точно більше не сідала, а одразу пішла на термінал.

Медисон витягла квиток з кишені. Сієтл. Що їй там треба? Вона зроду не була в Сієтлі і гадки не мала, що там робити. Хоча ні, знала. Далеко від Сієтла їй погано. Тому доведеться знайти, як каже тато, коли йому телефонують по роботі, «робочий варіант».

Раптом вона відчула, що внутрішня кишеня пальта не порожня. Медисон витягла звідти конверт — запилений конверт — а в ньому величезний стос стодоларових банкнот. Точно не мамині — мама завжди користується кредиткою. На дні конверта знайшлося металеве кільце з двома ключами на ньому.

Медисон повернула конверт назад у кишеню і вирішила подумати про це пізніше. Всі казали, що вона розумна дівчинка, тож вона все з’ясує.

Біля однієї з машин вона помітила жінку, яка ховала у багажник валізу. Медисон пішла до неї і спинилася за кілька метрів.

Жінка обернулася до неї. Вона була молодша за маму.

— Привіт, — сказала вона. — Як тебе звати?

— Медисон. А вас?

Жінка відповіла, що її звати Карен. Вона була дуже приязна й мила, і за кілька хвилин Медисон уже мала робочий варіант.

Коли Карен виїхала з парковки, Медисон була вмощена на задньому сидінні. Поки Карен обирала маршрут — як і мама в таких ситуаціях, вона мала трохи розгублений вигляд, — Медисон вирішила їй не заважати і дістала з кишені записник. Розгорнула на першій сторінці й почала читати.

І дивилися люди, і бачили, що Смерть — то повне лайно, проте вважали, що так хоче Бог — бо ж Бог наш недобрий і зненавидів нас. Думали люди, що Смерть — то остання кара Його після всіх кривавих поневірянь, які складають коротке наше життя: що вкидає Він нас на цю темну й дику площину, аби ми металися між убогим полюванням і вбогим прихистком нашим, дощем поливані, свідомі того, що на наші голови щомиті може опуститися закривавлена п'ята, ніби удар грому, і втоптати нас у кам'янистий ґрунт. Бачимо ми, як конають кохані люди, як хворіють вони і зотлівають, і гаємо пропасне наше життя, жеручи, злягаючись і мріючи, бо знаємо, що на нас чекає те саме, а далі буде темна й сліпа хмарна вічність, — і лише брехня трохи підсолоджує те знання, брехня, в яку ми починаємо вірити, лише тільки навчаємося мови, — обіцянка життя вічного, вічного ув'язнення на горищі Раю чи у підвалі Пекла.

Проте — і тут тобі слід читати дуже уважно —

Ця брехня не зовсім брехня.

Місця ці існують, і дуже близько. Тільки-но люди це усвідомили, вони почали планувати. Жменька людей — людей, які мали волю й снагу. Обранці — обрані самими собою. Ті, хто дізнався, що двері в'язниць вночі відчиняються, і можна повернутись. А з часом зрозуміли, що й удень можливо ходити по землі, знову вселитись у свою домівку.

Ці люди — ми.

Ти — така людина.

— Що ти читаєш? — з видимим полегшенням спитала Карен, коли вони нарешті виїхали на трасу.

— Гадки не маю, — озвалася Медисон.

Розділ 11

Перший бар був непоганий, та якийсь надто респектабельний, а потім ще й