Непрохані - Майкл Маршалл Сміт

— Добре, — кивнув я. — Дякую. У вас є наразі замовлення?

Він наче засумнівався.

— Ні.

— Тепер є.

Я вийшов слідом за ним під дрібний дощик, сумніваючись, що у «Мало» є вільні кімнати і що вони пустять у номер такого як я о такій годині. Але було цілком очевидно, що сидіння в барі чи на вулиці нічим добрим для мене не скінчиться, а «Мало» — це останнє місце, де принаймні мала перебувати Емі, хай навіть її там і не було насправді.

Таксист звернув за ріг. Цікаво, чому він не припаркувався біля бару?

— Чому ви не зупинилися просто біля бару? — спитав я підозріло. Я вже трохи поганенько вимовляв слова, і межі між світом навколо і світом всередині моєї голови починали танути.

— Поліція, — терпляче пояснив Георгі, не повертаючи голови. — Коли просто з бару сідаєш за кермо, вони прискіпуються.

Ми ще раз звернули за ріг, і ще, і я раптом зрозумів, що ми неподалік Пост-еллі. Я пригадав Тодда Крейна: темне волосся, схильність до костюмів… проте він досить переконливо пояснив, що не знає, де шукати Емі.

Але все-таки…

Ми звернули у провулок, вимощений бруківкою, обабіч якого тягнулися глухі задні стіни старих складів. Там було припарковано червоне таксі. Георгі випереджав мене футів на двадцять-тридцять, і коли він почав порпатися в кишені, шукаючи ключі, я дещо помітив.

З тіней у дальньому кінці провулка з’явилися дві постаті. Попервах вони були задалеко, аби щось розгледіти, проте видно було темний одяг — і цілеспрямованість, з якою вони рушили у бік машини.

— Георгі! — попередив я.

Він ошелешено озирнувся на мене — як я починаю тікати. Потім глянув у інший бік, на тих двох, і завмер.

Ті двоє вже теж бігли — причому обидва у мій бік. Видно, зрозуміли, що проблем насамперед слід чекати від мене. Обличчя обоє мали бліді та спокійні. Один був високий і білявий, другий — нижчий на зріст і рудий. За давньою звичкою я потягся був до пояса, та звісно ж, на ремені нічого не виявилося.

Першого чоловіка я зустрів відставленим ліктем, націленим у горлянку. Той одразу впав горілиць на мокру бруківку і, здається, добряче забився. Георгі та другий чоловік якраз уп’ялися один в одного — і не встиг я нічого зробити, як той хлопець врізав Георгі лобом у носа. Георгі впав, з’їхав по дверцятах свого авто.

Тут мене ззаду схопили за праве плече, і я негайно пригнувся, рвучко розвертаючись ліворуч, хоча більшість людей зробили б рівно навпаки. Я вивернувся, а нападник втратив рівновагу, і я негайно вдарив його кулаком у бік. Наші обличчя були так близько, що мене оббризкало його слиною, коли він різко видихнув повітря від удару.

Тоді я зацідив йому коліном по нозі якраз над коліном, цілячись у нерв. Він упав, а другий перестав бити Георгі й обіруч вчепився мені в горло.

Цей виявився дужчим і завзятішим за першого, зміг розвернути мене і кинути об дах машини. Я вдарився й упав на бруківку — і він одразу ж навис наді мною. Надто швидко.

Не підводячись, я зачепив нападника ногою під коліно, мов гачком. Він втратив рівновагу і мало не впав, і я спромігся, встаючи, зацідити йому плечем в обличчя і повалити його. Тільки-но він упав, я наступив йому на пальці правої руки.

Другий нападник щось витягав з-за пазухи своєї куртки. Я повернувся до нього, відверто провокуючи використати ту річ. Я ледве тямив, що сам зброї не маю. Я взагалі мало що тямив. Я просто нісся у потоці, підхоплений гнівом, гнаний жагою вимістити на комусь розпач за ту несподівану й болючу рану, яка раптом заятріла в самісінькому центрі мого життя.

— Ні,— крикнув «мій» нападник. Він звертався не до мене.

Другий зупинився і витяг з-за пазухи руку — порожню. Потім обидва тихо і швидко побігли геть.

Георгі скорчився біля машини, ховаючи обличчя у долонях. Тяжко дихаючи, я сів навпочіпки навпроти нього й обережно відвів його руки від лиця. Ніс, підборіддя, куртка були рясно залиті кров’ю. Я швидко помацав його ніс з одного боку, з другого. Георгі вилаявся і спробував мене відштовхнути.

— Та нічого, він не зламаний, — сказав я.

Потім підвівся і роззирнувся. Ті двоє зникли безслідно.

— Хто це був? — спитав я.

— Що? — таксист теж уже зіп’явся на ноги і тремтячими руками перебирав ключі. На мене він дивився так, ніби я щойно виповз із затоки і маю луску й величезні зуби.

— Оці двоє. Хто це був?

Він здивовано похитав головою і поліз у машину.

— Та що ти в біса за один?! — закричав я, не даючи йому зачинити дверцята. — Я тільки-но врятував твою дупу. Хто були ці двоє?

— А я знаю?

— Припиняй. Цього разу тобі пощастило, але вони повернуться. Як будеш корчити з себе невинну овечку…

— Та не знаю я! — закричав він. — Я не бандит якийсь! Ні тут, ні вдома. Я взагалі біохімік, кандидат наук!

— Але…

— Так, так, розумнику. Я знаю, що таке поліція, так. Моя сестра була журналісткою у Санкт-Петербурзі. Вбили три роки тому. Тому і знаю поліцію, — він тицьнув пальцем у мене. — А от ти? Ти тут до чого?

Він плюнув мені під ноги,