Непрохані - Майкл Маршалл Сміт

Я лишився сам-один посеред глухого провулку. Раптом стало напрочуд тихо, тільки звідкілясь здаля лунали сирени й сигнали машин. Я був сам не свій. Кулаки боліли.

Я обернувся назад, на темну вулицю.

Елісон стояла, обіруч зіпершись на кухонний стіл. За вікнами займався сіро-блакитний, непривітний світанок. Вона знала, що треба повернутися до чоловіка і зустрітися з ним лицем до лиця. Елісон уже все сказала йому, але думала, що треба сказати більше — і Саймон, напевно, так само думав про себе. Голова розколювалася, але треба було повернутися. Але як тепер дивитися йому у вічі?

Якось треба. Треба, і все.

Елісон повернулася. Чоловік сидів за столом, змучений, нажаханий, але цілком готовий діяти. Вона добре знала цей вираз. Він з’являвся, коли Саймон знав, що треба щось робити, але не знав, що саме. Сигнал готовності: мовляв, я не знаю, що робити, але глянь — я готовий. Він дивився на Елісон, в очах читалося запитання.

— Ні,— відповіла вона. — Більше нічого.

Голос був хрипкий від розмов, від учорашнього крику. Вона кричала, бігаючи пляжем, кричала, коли шукала по всьому будинку, кричала, метаючись між будинком і трасою, потім за трасою, потім знову в будинку, у дюни, на пляж під пронизливим вітром. Там, на пляжі, вона подумала, що ранком вони не гуляли — може, дитина просто вирішила погуляти сама? Тоді Елісон побігла уздовж смуги прибою, бігла довго, далеко, так далеко, як вони ніколи не заходили. Потім назад і далі так само довго й далеко у протилежному напрямку. Ніде ні душі, нічого, жодного знаку.

Тоді вона пішла додому, спробувала заспокоїтися, зібратися на думці. Прочекала, за власними відчуттями, майже годину — хоча годинник показав, що ледве минуло п’ятнадцять хвилин. Потім наново пішла кружляти пляжем та околицями, шукала довше, ретельніше, стримуючи паніку.

Нарешті пішла розпитувати сусідів, чи не бачив хто дівчинку. З одного боку сусідами було дуже літнє подружжя, яке приїжджало сюди, мабуть, ще за динозаврів. О’Доннели їх ледве знали, але здавалося, що ці люди не помітять і ядерний удар, спрямований простісінько у їхній дім. З іншого боку був будинок на чотири родини, порожній узимку, але й там сторожа нічого не бачила, зате прозоро натякнула Елісон, що за дітьми слід наглядати. Наче вона не знала!

Ні, не знала. Туман, у якому вона провела останні кілька днів — чи місяців — враз розвіявся, і стало цілком очевидно, що це вона, вона недогледіла за Медисон — і прийшла година розплати за недбалість.

Елісон повернулася додому і довго ходила туди-сюди, визираючи у вікна — у те, що виходило на пляж, і в те, яке дивилося в протилежний бік. Потім сіла в машину і поїхала до Кеннон-Біч, де обійшла всі кав’ярні й усі крамниці, питаючи, чи не бачив хто дівчинки. Потім знову додому. Там вона ще раз оббігала пляж, зірвала голос, кличучи свою дитину, свою донечку. Медисон добре плавала, й Елісон не думала, що вона могла полізти у воду і її віднесло течією. Тобто повірити у це можна було, якщо як слід себе вмовити, та Елісон не хотіла у таке вірити, принаймні не зараз. Стало зовсім темно; від крику й біганини вже не буде користі.

І тоді вона почала говорити. Спершу телефоном до поліції.

Потім телефоном до Саймона.

— Отже, востаннє ти її бачила…

— Саймоне, я тобі вже все сказала.

— Так, так, сказала. Але я не спав, я сюди їхав о третій ранку, і я не дуже…

— Десь опівдні,— хрипко озвалася Елісон. — Вона була на пляжі. Потім повернулася, сказала, що почитає у себе.

Я сиділа у кріслі і… і, здається, заснула. Коли прокинулася, то пішла спитати, чи не хоче вона погуляти, і…

Саймон кивав, поклавши руки на стіл і дивлячись у стіну. Як він знав, дружина вважала, що за його позою можна вгадати якісь його думки чи ставлення до певних речей. Проте зараз він тримав руки перед собою і не підводився лише тому, що боявся просто вдарити жінку, з якою був одружений останні дванадцять років. Такого ніколи не було раніше, він навіть і близько не думав про подібне, навіть тоді, коли запідозрив… ні, про це зараз згадувати не варто. Але це вона винна, що його дитина загубилася, вона, і тому… Та ні, він такого не зробить. Це аж ніяк не допоможе, і так просто не можна. Саймон не така людина.

Він міцно стиснув руки.

Вперше з часу його приїзду вони лишилися на самоті. Дружина зателефонувала спершу в поліцію, а потім одразу йому, але це було нічого. Погано було, що вона не зателефонувала йому до всієї тієї дурної метушні, котру влаштувала вчора, що не зателефонувала тієї самої клятої миті, як не побачила Медисон ані в кімнаті, ані на пляжі… але й з цим уже нічого не поробиш. Коли вона врешті подзвонила, Саймон одразу скочив у машину і порушив усі обмеження швидкості на трасі з Портленда — та все одно прибув пізніше за місцевого шерифа та його помічників. Елісон поліція поставила купу запитань, Саймону, піднятому посеред ночі, спантеличеному, — зовсім трохи. Їх передусім цікавило, чи все було гаразд у родині, ніби Медді могла сама утекти з дому. Потім частина поліцейських приєдналася до інших, які вже проводили пошуки в околицях. Є слова, яких ніколи в житті нікому не варто чути. «Пошуки» — саме таке слово, особливо коли стосується воно твоєї єдиної дитини.

Далі до самого світанку, млявого й сірого, копи заходили й виходили, заходили й виходили.