Непрохані - Майкл Маршалл Сміт
Гаразд. Вибач за якість. Але тобі сподобається.
Номер, з якого надіслали цю світлину, був інший, ніж у текстових повідомленнях. Я поклав телефон на стільницю і зробив ковток пива. Здається, взяти ще пива все-таки було непоганою ідеєю. Тобто ні, звісно ні. Але я все одно питиму. І візьму ще. Коли в полі зору з’явилася офіціантка, я почав піднімати руку, аж тут задзвонив телефон — мій телефон.
Номер був незнайомий. Я відповів.
— Хто це? То ти?
Але то була не Емі. То був таксист.
Розділ 12За двадцять хвилин він приїхав. Яскраво-сині джинси, довгий шкіряний піджак. Волосся коротко підстрижене, кремезний, але невиразний. Таких хлопців повно з’явилося в Лос-Анджелесі десь за рік-два до того, як ми з Емі переїхали. Рушійна сила нового тисячоліття: молодики, що можуть викладати товар на полиці, а можуть торгувати контрабандою у підворітті, радо гаруватимуть на легальній роботі й радо проломлять тобі голову серед ночі — зосереджені, відморожені, не по-американському цілеспрямовані.
Таксист — якраз робота для такого хлопця. Навіть дуже добра робота. Він сів навпроти і кинув погляд на моє пиво.
— Будете? — спитав я.
— Не відмовлюсь.
— Але ж ви за кермом?
Він мовчки глянув на мене. Я підняв руку, кличучи офіціантку. Вона принесла пиво — по келиху мені і йому — дуже швидко, я навіть цигарку запалити не встиг.
Георгі зробив довгий ковток і кивнув.
— Добре! То що?
— Дякую, що привезли телефон у готель.
Він знизав плечима.
— Дякую за гроші. Я на них не розраховував. То що?
— Подумав, що ви можете пригадати щось іще.
Він глянув на свої руки — погляд людини, яка може пам’ятати, а може і забути, тільки скажіть, що саме треба.
— Цілий день за кермом. Пасажири сідають, пасажири виходять.
Я поклацав кнопками телефону і простягнув руку, показуючи йому екран.
— Оце вона.
Георгі нахилився вперед, приглядаючись до фото — те, яке Емі донедавна використовувала як тло.
— Це моя дружина, розумієте? — сказав я. — Оце я з нею, бачите? Я не коп. Я просто шукаю свою жінку.
Георгі взяв телефон у руки, покрутив зображення, ловлячи світло.
— Окей, — сказав він нарешті.— Пам’ятаю таку.
У мене закалатало серце, але роки досвіду у проведенні подібних допитів взяли своє.
— Вона досить висока, — відзначив я. — Десь метр сімдесят п’ять.
Він одразу захитав головою.
— Ні, тоді не вона. Та, що я возив, десь метр шістдесят.
— Добре, — кивнув я. — Тоді точно вона.
Георгі саркастично підняв брову.
— Ти диви, а каже, що не коп. Я тоді не росіянин, а марсіянин.
— Так, ви праві. Я колишній коп. І думаю, що й ви з поліцією спілкуєтеся досить часто. Тож давайте не будемо один до одного чіплятися. Коли ви її бачили?
Він подумав.
— Увечері. Сіла в центрі, вийшла, здається, у Беллтауні.
Я похитав головою, не розуміючи, про які райони він говорить. Він показав праворуч.
— Отам, над рибним ринком. Вона дала завеликі чайові, тому й запам’ятав.
Так, справді схоже на Емі.
— Пригадуєте щось іще?
— Трохи, — він взяв цигарку з моєї пачки. — Був дощ, я стежив за дорогою. Вони говорили, а я…
— Стоп-стоп. Вони?
— Вона і чоловік.
У мене аж серце впало.
— Як той чоловік виглядав?
— У костюмі, здається. Темне волосся. Не пам’ятаю.
— Вони сіли в машину разом?
— Так.
— А потім?
— Не пам’ятаю. Просто говорили собі.
— Про що вони говорили?
— А я знаю? Я слухав радіо.
— Ну давайте, Георгі, пригадуйте. То була серйозна розмова? Чи вони сміялися? Чи що?
Раптом я збагнув, що він дивно дивиться на мене, а сам я кричу. Я глибоко вдихнув.
— Так, вибачте, Георгі. Ви взяли двох пасажирів. Відвезли їх кудись, кудись у Беллтаун. Вона заплатила, ви собі поїхали. Так було?
Він допив пиво і, здається, зібрався йти. У відчаї я знову схопив телефон Емі зі столу.
Ось воно, останнє фото. Я показав йому.
— Часом не оцей чоловік?
Георгі заледве й глянув. Похитав головою, підвівся йти.
— Не знаю. Фото погане. Може, він. Може, не він.
