Непрохані - Майкл Маршалл Сміт

Тепер на мене дивилися вже обоє. Він усміхався, певно, думаючи, що ці американці дуже привітні, починають розмови у барах, чудово. Дівчина моргала дедалі частіше, ніби й досі не розуміючи.

— О, розумію! — осяяло мене. — Він тебе не трахнув, ага? Але завтра він їде, і ти сподіваєшся взяти своє сьогодні. Вибачай, сонечко. Того не буде. Ви справді просто друзі — хоча він, напевно, і свідомий твоїх бажань… на якомусь інстинктивному рівні.

Дівчина роззявила рота. Я повільно похитав головою, співчуваючи її болю, розуміючи її всім серцем, так, як одна людська душа може розуміти іншу, хай порочну, але все-таки щиру.

А потім дівчина зацідила мені в обличчя попільничкою.

Бар я залишив у тумані. Намагався пояснити ситуацію офіціантці, але через носову кровотечу не зміг, і в результаті вона привела здоровенного афроамериканця, щоб той мотивував мене хутенько забратися з закладу під три чорти. Мотивувати той умів чудово — я покинув бар дуже швидко.

Вийшов я, втім, самотужки. Надворі дощило, шурхотіли машини. Я походив туди-сюди вулицею, героїчно палячи і погрозливо поглядаючи на дерева. Дзвонив додому рази зо три, та ніхто не брав слухавки. Я усвідомлював, що напився для того, аби не думати про ситуацію… але усвідомлення не допомагало. Думати я все одно не хотів. Далі я міг піти хіба що у бар готелю «Мало», але навряд чи мені там будуть раді. Тому я рушив по вулиці під назвою Медисон, сподіваючись дійти до води. Виявилося, що Медисон не вулиця, а довжелезний узвіз. Два квартали я сяк-так пройшов, та попереду лежало ще кілька, і я замислився про те, щоб тут і лишитися — може, поки чекатиму, поблизу відчинять бар. Проте то була явна слабкість — а нас, чоловіків, учать зневажати слабкість, — тому я рушив далі. Замість асфальту вулицю навколо держустанов вимостили бруківкою, і вона справді допомагала зосередитися на процесі ходіння, але за кілька кроків я все одно забув, де яка нога. Впавши на дупу і вдарившись ліктем, я проїхав кілька ярдів вниз вулицею і врізався у смітник.

Насилу зіп’явшись на ноги, я побачив літню пару в однакових флісках. Вони явно робили вечірню пробіжку.

— Слизько сьогодні,— прокоментував хтось із них. Разом вони нагадували двоголову личинку хруща.

— Іди в сраку, — відповів я.

На розі я знайшов мінімаркет і зайшов купити ще цигарок. Китаянка за прилавком намагалася вдати, що мене не існує, але я дуже похмуро вирячився на неї, і жінка вирішила не конфліктувати. Також я купив пляшку води і змив з обличчя кров, дивлячись на своє відображення у склі автомата з напоями. Потім я трохи постояв на розі коло крамниці, аж тут помітив неонове жевріння бару вдалині. Пошкутильгав туди. То виявилося приємне місце, заклад при якомусь готелі. Всередині було темно, тож рану в мене на обличчі не помітили б.

Я взяв келих пива і сів у куточку від гріха подалі. Принаймні я наче не хотів наражатися на неприємності. Був би я у притомнішому стані, то зрозумів би, що пива мені взагалі-то досить, і барів теж досить. Проте очевидно ж, що я сам собі ворог.

Найперше я перевірив, чи не розбився телефон Емі. Наче ні. Падіння мене трохи протверезило — чи, може, це було просто бабине літо адекватності, коли нервова система попереджає людину, що вмиває руки і дає останній шанс схаменутися й піти проспатись — а потім просто вимикається, й ось ти вже валяєшся на підлозі без тями.

Оскільки жодних розумних пояснень тому, що я знайшов у телефоні Емі, поки не було, я вирішив знову перечитати ті есемески. Ще вдень мене осяяло, що існує дуже простий спосіб дізнатися, від кого вони, але тоді я ще не напився, і робити цього не хотілося. Тепер — хотілося.

Я натиснув зелену кнопку, дзвонячи абоненту.

Після кількох секунд тиші почувся сигнал відсутності зв’язку. Я перервав дзвінок з полегшенням і водночас занепокоєнням. Де, де моя Емі? Чи вона жива, здорова? Якщо так, чому не дзвонить? Скільки ще можна почекати, перш ніж іти у поліцію? Я приблизно розумію, що вони скажуть, коли прийти до них з цими сміховинними доказами… але я хвилювався за неї. Від копів думка метнулася до того, що варто би пошукати нашу з нею машину: насамперед перевірити парковки в діловому центрі — це буде довго, але ідея видавалася розумною. Принаймні я не сидітиму отак без діла, ходитиму, щось робитиму. Надворі періщив дощ, але щойно він трохи вщухне, я піду.

А поки тривало чекання, я ще раз подзвонив додому. Ніхто не відповідав; година вже була майже десята вечора. Я порахував, що востаннє ми розмовляли з Емі тридцять шість годин тому: це найбільша пауза у нашому спілкуванні за ці сім років. Годі було й уявити, що все добре, — і водночас думати про погане не хотілося, як-от коли лікар переглядає результати твого аналізу крові й раптом супиться… навіть якщо останні півроку ти почувався кепсько, і це логічно.

Щоб якось розвіятися, я знову заходився порпатися у жінчиному телефоні. Знайшов чотири файли у теці зображень. Треба сказати, за останні чотири роки в Емі виникла дивна відраза до фотографій. Звісно, вона по роботі щодня мала справу з глянцевими світлинами продукції та моделей, проте сама фотографуватися не хотіла й інших фотографувати — теж. З тих фото, що я знайшов, перше раніше було фоновим зображенням на екрані телефону — ми разом, голова до голови, усміхнені. Я зробив цю світлину півтора року тому в Санта-Моніці, коло моря. Мені подобалося це фото; було не дуже приємно знати, що Емі більше не ставить його тлом. Наступні дві світлини називалися