Непрохані - Майкл Маршалл Сміт

Елісон увійшла до кімнати. Вона добре знала цей звук. Кошмари в доньки почалися, коли тій виповнилося три роки, і мучили її кілька років. Був час, коли Медді просто боялася спати, переконана, що те, що їй сниться (прокинувшись, вона не могла пригадати, що то було таке) прийде по неї, буде тиснути, душити. Десь із рік тому все припинилося, відійшло у минуле. А тепер повернулося знову.

Елісон розгубилася. Вони так і не придумали, як з тим упоратися. Медисон можна було збудити, але потім вона дуже довго засинала, й інколи кошмар майже одразу повертався.

Раптом Медисон вигнулася на ліжку, перелякавши Елісон. Такого вона ще не бачила. З вуст її дитини вихопився довгий хрип, який поступово зійшов нанівець. Голова швидко смикнулася, Медисон зітхнула. Її губи ледь помітно поворушилися, та звуку не було. А потім вона завмерла. Перестала стогнати і завмерла.

Елісон ще трохи постояла над донькою, аж поки зрозуміла, що та міцно спить. Вона обережна накрила Медисон ковдрою. Ще трохи постояла, вдивляючись у її лице.

Спи, спи, маленька, подумала вона. Це просто кошмар і нічого більше. Ти ще нічого не знаєш про справжні печалі.

Відвернувшись, вона помітила на підлозі якусь річ. Та лежала на голому паркеті, біля самого краю старого килима.

Нахилившись, Елісон розгледіла панцир морського їжака. Крихітний, сірий — і розламаний навпіл.

Вона підняла половинку. Звідки він узявся? Напевно, Медисон знайшла його вдень. Але чому не сказала? Адже за такі знахідки вона отримувала винагороду…

Раптом Елісон зрозуміла, чому донька нічого їй не сказала, і відчула ядучий сором. Половинка панцира в її руках була міцною. Щоб розламати його навпіл, знадобилося чимале зусилля. Ненавмисне такого не зробиш.

Вона поклала половинку панцира назад на підлогу і вийшла з кімнати, так само лишивши двері прочиненими. Потім пішла у свою кімнату, лягла в ліжко й довго лежала без сну, дивлячись у стелю і дослухаючись до дощу надворі.

До «Мало» я доїхав десь о десятій. Прокинувся я взагалі o шостій і тільки потім усвідомив, що не зможу зв’язатися з офісом Емі ще кілька годин. Тому я вирішив діяти. О сьомій (раніше було би просто дико) я зайшов до Цимерманів і позичив машину. Вчорашній візит Фішера надихнув мене збрехати, що подзвонив друг і я їду пообідати з ним у місті. Боббі дивилася на мене якось пильніше, ніж треба. Бен просто пояснив нюанси управління їхнім авто.

Я рушив на захід, в’їхав у місто саме в розпал години пік і поповз по Джеймс-стріт. Це був знайомий маршрут — ми ним скористалися, коли в часи переїзду заїхали ненадовго у Сієтл перед тим, як рушити далі на північ. Емі показала мені місцеві цікавинки — Пайк-Плейс-маркет і Спейс-Нідл, — хоча загалом вона більше зналася на тутешніх офісах, а не на пам’ятках. Небо було низьке, невблаганно-сіре — таке саме, як і минулого разу. Врешті-решт мені вдалося вибратися на Шосту авеню — широкий середміський каньйон, оточений високими бетонними скелями офісних будівель, до яких тулилися доглянуті деревця, прикрашені жовтими вогниками.

На парковці біля «Мало» я додав машину Цимерманів до ряду чорних легкових автівок. Тент над входом у готель був смугастий, червоно-охряний. Паркувальник у формі хотів був послужливо переставити кудись мою машину, та я переконав його утриматись. У вапняковому холі було багато килимів і великий камін. Грав тихий нью-ейдж — ніби легкий аромат ванільного печива, яке ось-ось виймуть з духовки.

Ресепшеністка була та сама, з якою я говорив запівніч. Дивовижно, але вона справді мала для мене пакунок і рахунок на двадцять баксів. Крім того, вона з власної ініціативи записала ім’я таксиста і назву його компанії. Звали його Георгі, прізвище було геть іноземне, а компанія називалася «Ред кеб». З того, як вона переказала мені цю інформацію, можна було зробити висновок, що зазвичай гості їхнього готелю користуються вибагливішим транспортом — не знаю, пересуваються у паланкіні чи космічним кораблем. Я ще раз попросив її перевірити бронювання, натякнувши, що я — колега Емі по роботі та збираюся дати прочухана помічникові, якщо виявиться, що бронювання не було. Бронювання таки не було.

— Зробіть мені ще послугу, — попросив я (згідно з планом, розробленим у дорозі). — Я цілком упевнений, що ми бронювали для неї номери й раніше. Перевірте, будь ласка, записи за останні місяці.

— Так-так, — вона торкнулася екрана. — Місіс Вейлен таки зупинялася у нас три місяці тому на дві ночі. До того у січні — три ночі. Далі шукати?

Я подякував і вийшов. Дійшов до рогу, де швейцар та його посіпаки — які досі хижо поглядали на машину — мене б не побачили. Я не був певен, що адекватно сприймаю ситуацію — я взагалі схильний зразу тиснути на газ там, де варто просто посидіти й почекати. Проте тепер я знав, що раніше Емі бувала в цьому готелі, й це знання все докорінно змінювало. Не в тому плані, що тепер я знав, що вона й раніше бувала у Сієтлі — цього я був певний і раніше. Тепер було відомо, що вона добре знайома з «Мало» і навряд чи б ні сіло ні впало взяла б і проміняла цей готель на інший в останню мить. Вільні номери у готелі були, я бачив на сайті. Тож помилки з бронюванням теж не могло бути.

Давши швейцарові трохи готівки, я повідомив, що зараз повернуся, і попрямував до готелю «Монако» на Четвертій авеню. Емі той готель би точно сподобався — я не знаю, кому б він не сподобався, — але коротка розмова з персоналом виявила, що й тут вона не зупинялася.

Коротше кажучи, мої готельні пошуки — це глухий