Непрохані - Майкл Маршалл Сміт

Просто сьогодні її самої на місці не було.

То що ж діяти? Про телефон я вже подбав. Спробував зв’язатися з нею в усі можливі способи — не зміг. Напевно, нічого такого не трапилося. Раціональна частина мене знала, що Емі скоро зателефонує, втомлено вибачиться, пояснить щось про заплутану систему бронювання номерів у готелях, пожаліється про загублений мобільник. Я вже майже чув, як дзвонить телефон, і думав, чи не покурити на балконі, поки він не задзвонив насправді.

Але я не пішов на балкон, а пішов у вітальню і з опущеними руками завмер біля дзеркала. Минали хвилини, та я стояв непорушно. В будинку панувала надзвичайна тиша, яка дедалі посилювалася від того, що телефон не дзвонив і не дзвонив. Тихий шурхіт кровотоку у вухах потроху почав здаватися мені оглушливим, схожим на гудіння шин на мокрій дорозі — спочатку далеке, потім все ближче, все гучніше.

Я ніяк не міг відкинути ідіотську думку, ніби з моєю дружиною щось трапилося, ніби їй загрожує небезпека. Я дивився на своє віддзеркалення, на відображення силуетів дерев на тлі чорно-синього неба в мене за спиною, і дедалі більше вірив, що ота невідома машина невідворотно наближається до мене.

Що вона давно обрала мене за мішень, і сьогодні нарешті зіб'є.

Оз Тернер сидів за заздалегідь замовленим столиком коло самих дверей. Стійка для пальт приховувала його від поглядів інших відвідувачів «Блізард Мері». Крім того, звідси йому було добре видно парковку, заповнену легковими авто й пікапами, об’єднаними лише однією рисою — всі вони були не нові. Вчора він уже двічі заходив у цей бар — готувався. Відвідувачі — офісні працівники з ланчами, молоді мами з салатиками вдень, а проти ночі — самотні чоловіки й подеколи мовчазні подружні пари середнього віку з алкоголем. Машини чекали на них надворі, ніби старі собаки, бліді привиди у нічній пітьмі. За парковкою лежало містечко Генлі. Трохи далі, за історичним районом, котила води широка спокійна ріка — чи то Міссісіпі, чи то Блек-Рівер. Оз точно не знав, та й не прагнув знати.

Щоб не вигнали, Оз купив келих пива і ще місцеву страву, та майже не торкнувся тих липких крилець бафало. Почасти через те, що нервував, проте насправді його звички за останній рік докорінно змінилися. Свого часу він був майже гурманом у тому сенсі, що цінував кількість: коли пив каву, заливав водою аж три великі ложки, брав найбільші порції у закладах. Звісно, смак їжі йому теж подобався, але суть задоволення була у розмірі страви. Але тепер їжа не заспокоювала. Коли офіціантка забрала його недоїдені крильця, він не відчув жодного жалю.

Оз укотре подивився на годинник. Запівніч. У барі панувала напівтемрява, яку розганяли лише настільні лампи й неонове сяйво реклами. Телевізор показував без звуку.

Лишилося з десяток-півтора людей. Оз вирішив почекати ще чверть годинки, а тоді йти.

Тільки-но він це собі сказав, на парковку в’їхала машина.

Чоловік, який зайшов у бар, був одягнений у старі джинси й пошарпаний бомбер. Мав вигляд людини, що ціле життя прожила на великих рівнинах, коло сільськогосподарської машинерії. Бомбер, щоправда, видавався трохи недоречним, проте географія одягу — штука варіативна. Крім того, це, як розумів Оз, міг бути знак — спеціально для нього. Він відвернувся до вікна і простежив за віддзеркаленням прибульця у темному склі.

Той підійшов до барної стійки, взяв пиво, перекинувся з персоналом кількома порожніми люб’язностями. А потім рушив у бік Оза. Вочевидь, він теж вивчив, кімнату за відображенням у дзеркалах за баром, тож ішов так, ніби підходить до старого друга, а не до незнайомця.

Чоловік сів навпроти. Оз відірвався од вікна.

— Містер Джонс?

Чоловік кивнув, оглядаючи Оза. Оз знав, що той бачить: людину, набагато старшу за свої роки; сіру щетину на сухих щоках, що були круглими, коли ця людина важила кілограмів на тридцять більше; грубе пальто, яке, вочевидь, також виконувало функцію собачої підстилки.

— Добре нарешті зустрітися віч-на-віч, — мовив чоловік. — Хоч я і не чекав.

— Двоє в барі,— відповів Оз, — тільки ті двоє мусять знати. Мейли. Хто завгодно може прочитати. Навіть коли ви двоє будете мертві.

Чоловік задумливо кивнув.

— Якщо тебе хочуть знайти, то знайдуть.

Оз це знав з власного досвіду — минулого року вони вже нападали на нього, хоч він і не знав докладно, що то були за вони. Він спромігся виправити завдану ними шкоду, нічого незворотного не сталося, проте йому довелося поїхати з міста. Відтоді він кочував, полишивши роботу в місцевій газетці й небагатьох своїх друзів. Нехай несе течія. Так краще.

Звісно, нічого з цього Джонс не знав. Він мав на увазі, що кожен відісланий електронний лист, кожний пост будь-де, кожнісінький завантажений файл лишається десь на якомусь сервері. Машини нічого не бачать і нічого не розуміють, та пам’ять їхня бездоганна. В інтернеті немає анонімності, й рано чи пізно чимало поважних громадян дізнаються, що їхні листи коханцям і коханкам не приватні, так само як і години, проведені начебто наодинці з образами оголених тіл. За тобою стежать, стежать повсякчасно. Інтернет — то не величезна пісочниця, а яма з сипучим піском, який тільки і чекає, щоб тебе заковтнути.

— Чому Генлі? — спитав він, озираючись. Пара за сусіднім столиком про щось пошепки лаялася, перекидаючись докорами, ніяк не схожими на діалог. — Я трохи знаю Вісконсин, але про це місце навіть не чув.

— Тому що зараз я тут, — пояснив Оз. — І все. Де ви взяли мою електронну