Непрохані - Майкл Маршалл Сміт

Знову клацання. Голос чоловіка на тому кінці прозвучав стримано, обережно:

— Записів про людину з таким прізвищем немає. Вона у нас не зупинялася.

— Тобто сьогодні її вже не було?

— Такої людини не було протягом усього тижня.

— Вона пробула в місті два дні,— терпляче пояснив я. — Приїхала у вівторок. Має лишитися до завтрашнього ранку, до п’ятниці.

Мовчання.

— Пошукайте, будь ласка, Емі Даєр.

Це було її дівоче прізвище. Запросто могло статися, що років сім тому колеги вперше забронювали для неї номер ще під ним, і так вона й лишилася у базі готелю. Запросто. Напевно.

Клацання.

— Ні, сер. Прізвища Даєр теж немає.

— Тобто вона навіть не вселялася?

— Чи можу я чимось іще вам допомогти?

Я більше не знав, що питати. Ресепшеніст почекав хвильку, потім назвав мені адресу сайту готелю і відключився.

Я зняв стикер з екрана комп’ютера. Почерк у Емі дуже розбірливий, його можна розібрати з навколоземної орбіти. Було чітко написано: «Мало».

Я знову зателефонував у готель, попросив з’єднати зі службою замовлення номерів, перевірив усі три імені: Емі, Вейлен, Даєр. В останню мить схаменувся, попросив зв’язати з ресепшеном і повідомив (цього разу зі мною говорила жінка), що принесуть знайдений мобільний. Попросив зберегти його і назвав своє ім’я та номер кредитної картки, щоб виплатити двадцять баксів таксисту.

Далі я знову вийшов у інтернет і почав шукати готелі в діловому центрі Сієтла з назвами, які нагадували б «Мало». Знайшов «Монако» практично на сусідній вулиці. За фотографіями місце було схоже на те, куди вселилася б Емі: стильні й позитивні інтер’єри, каджунська кухня, у номерах акваріуми.

Я знову подивився на стикер. Звісно, те слово могло насправді означати «Монако», просто записане поспіхом чи там під час епілептичного нападу. Можливо, вона просто не розчула назви, коли замовляла номер, і тому неправильно записала. «Мал-о» / «Монак-о». Наче схоже.

У «Монако» я натрапив на чуйну, приязну пані. Вона швидко і з численними вибаченнями встановила, що моя дружила не зупинялася в їхньому готелі ні цього тижня, ні взагалі ніколи. Я подякував і поклав слухавку.

Все це я робив дуже спокійно, так ніби у тому був сенс. Ніби я справді міг щось не так зрозуміти у записці, чи могла помилитися сама Емі, ніби була найменша вірогідність, що вона помилково зупинилася у готелі «Монако» по сусідству з «Мало».

Я підвівся, потер руки, хруснув кісточками. Будинок здавався просто величезним. Нагорі заклацало — морозилка видала порцію льоду.

У мене не те щоб жвава уява. Коли у мене і траплялися в житті якісь інтуїтивні прозріння, вони стосувалися конкретних речей і загалом базувалися на раціональному сприйнятті. Проте зараз я почувався таким самим розгубленим, розчавленим, як і тоді на балконі. Я розмовляв з Емі вчора приблизно об одинадцятій вечора. Двоє людей, які кохають одне одного якийсь час, перекинулися кількома словами: як ти, а ти як; не забудь те, зроби се; цілую, цілую, добраніч. Я буквально бачив, як у тому готелі «Мало» вона сидить на ліжку, підібгавши під себе босі ноги, попиває каву чи, може, чекає на неї, а її дорогі й, понад сумнів, дуже тісні туфлі валяються посеред кімнати.

Але тепер я знав, що вона не в «Мало».

Я поклав руку на мишку її комп’ютера і після секундного вагання відкрив її персональний органайзер. Це було вторгнення, непроханий гість у її особистому просторі, але я мусив перевірити. На екрані з’явився файл зі щоденником. Чотири дні позначено записом «Сієтл». На кожен день розписано якісь зустрічі, сніданки, ланчі, вечері з клієнтами. Але на сьогоднішній вечір не планувалося нічого. Після 6.30 було порожньо.

Чому ж тоді вона не зателефонувала раніше?

Хтось, звісно, дзвонив на домашній, але Емі завжди користувалася мобільним. Вона знала, що я працюю вдома, але знала також і те, що ми з моїм письмовим столом були мов магніти з однаковим полюсом, і мене відштовхувало від нього. Крім того, Емі завжди лишала повідомлення. З іншого боку, у неї було чітке уявлення про правильні готелі. Може, вона приїхала в той «Мало», вирішила, що місце їй не подобається, і вселилася в інший, а в розмові про це не згадала, бо то дрібниці, незначущі речі в плині нашого спілкування. Суцільні зустрічі, замовлення столиків, аналітика і статистика до кави — Джекові подзвоню, як буду в готелі. Далі в таксі мобільний вислизає з кишені, у готельному фойє вона зустрічає колегу, вони вирішують трохи випити разом, в кімнату вона піднімається пізно, пхає руку в кишеню… ох чорт, а де ж телефон.

Мабуть, так і було.

Я знову оглянув її стіл. Чужі робочі столи — ніби руїни забутих цивілізацій. Не збагнеш, чому саме ці речі покладено саме на ці місця. Незбагненний навіть стіл Емі — сліпучо чистий і охайний, ніби ілюстрація в посібнику з ідеальної організації робочого місця. Загалом стіл мав такий вигляд, ніби вона повернеться за дві хвилини — але дивно, що органайзер на місці. Емі — єдина відома мені людина, що дійсно користується органайзером, а не просто купила собі таку штуку. У неї там списки, щоденник, адреси, записи, і вона постійно все те переглядає і бере його з собою, коли їде у справах.

Цього разу залишила. Я взяв його у руки, ввімкнув. Те саме, що і в файлі на комп’ютері. Переліки справ. Нариси слоганів. Я відклав органайзер. Емі просто вирішила взяти в поїздку трохи менше техніки, ото й усього. Взагалі Емі дуже системна людина. В її світі все сплановано, все має своє чітко визначене місце і мусить