Непрохані - Майкл Маршалл Сміт

Минуло три тижні, й видавець зателефонував мені й запропонував двадцять тисяч доларів. Я був такий ошелешений, що погодився. Емі аж пищала від радості й повезла мене святкувати в ресторан.

Через вісім місяців вийшов мій витвір — квадратна книжка з мутним фото будинку в Санта-Моніці на твердій палітурці. Як на мене, таку книжку навряд би хтось узяв би в руки, не те що вирішив придбати, але про неї написали в «Лос-Анджелес таймз», потім були ще добрі рецензії, і протягом певного часу наклад, хай як це дивно, розпродався.

Планета крутилась, і ми разом з нею. Трапилося те й се, я пішов з роботи, ми переїхали. Зараз про мене можна сказати одне: цей один написав книжку. Що природнім чином тягло за собою висновок: мушу написати ще книжку. Проте спочатку нічого не спало на думку, потім на думку не спало ще нічого, і далі вже нічого не спадало на думку постійно, тож можна було припустити відсутність думок — моє творче кредо.

За кілька годин я вже перемістився у вітальню. Випив ще пива, але й пиво не допомогло. Я лежав на канапі, занурений у той специфічний нервовий транс, типовий для людини, яка намагається витворити щось із нічого. Напевно, варто було відчинити ту скриньку з «матеріалами», які я начебто набирав. Проте я усвідомлював, що коли й після того не буде ідей, доведеться повернутися до міста і таки купити гвіздки. Проте ноутбук не зробив мені нічого поганого — принаймні не мав злого умислу. Я поки не готовий був його убити.

Я взяв цигарку з пачки на столі, хоча й не заслужив на перекур, і пішов на балкон. Відтоді як ми з Емі одружилися, я не курю в хаті. Попервах вона терпіла, бо й сама колись палила, проте з часом почала купувати освіжувачі й закочувати очі, варто мені було взятися за запальничку. «Заборона» вступила в силу непомітно, майже лагідно, і пішла мені на користь, тож я був і не від того. Можна було скільки завгодно курити на роботі, а наші гості були позбавлені можливості обвинуватити мене у спробі масового вбивства шляхом примусового пасивного куріння, тож життя стало легшим для всіх.

Я зіперся на перила. Світ поринув у тишу, лише шурхотіли дерева. Небо над головою було чисте, холодне, глибокої опівнічно-синьої барви. Пахло сосною і димом далекого домашнього вогнища — напевно, з боку наших сусідів, подружжя Цимерманів. Тут було добре: крутий дім, дикий пейзаж, незмінність. Бірч-Кросинг був шикарним і водночас непретензійним місцем. Дорогі бездоріжники сусідили зі старими пікапами, а хто хотів, міг придбати лижі чи сноуборд. До Цимерманів було п’ять хвилин їзди, проте ми поки що тільки двічі обідали з ними. Вони — професори з Берклі на пенсії, і спершу розмова не пішла, проте під час другого візиту пляшка односолодового віскі виявилася добрим каталізатором бесіди. Як на людей за сімдесят, вони були дуже енергійні люди. Боббі слухала все від Моцарта до рокерів «Спарклгорс», а Бен майже не мав сивини у чорнявому волоссі. Ми з ним приязно спілкувалися, зустрівшись на вулиці, проте я підозрював, що його дружина від мене все-таки не в захваті.

Тиждень тому я теж стояв отак на балконі, і сталося дещо дуже дивне.

Крізь скло я дивився, як Емі на кухні шинкує овочі й наглядає за соусом на плиті. Пахло томатами, каперсами й материнкою. Був ранній вечір, надворі було чудово, в будинку затишно. Замість сидіти в офісі до дев’ятої, моя дружина готувала пироги на кухні й була чарівна, звідки не глянь. Сфери перебували у цілковитій гармонії, і дев’ять людей з десятьох без вагань помінялися б зі мною місцями.

І раптом на якусь мить світ ніби накрила хмара. Спочатку я просто нічого не зрозумів, потім зрозумів, що не знаю, де я. Я не пам’ятав ні назви міста, ні назви штату, не знав, що, як і коли трапилося зі мною, як я прийшов до цього «тут і тепер». Будинок здавався незнайомим, дерева ніби хутко прибігли і завмерли на своїх місцях, поки я дивився в інший бік. Жінка по той бік шибки була мені чужа, її рухи — дивні, несподівані.

Хто вона? Навіщо вона стоїть там, нащо в її руці ніж? Чому вона дивиться на нього так, ніби не розуміє, що то за предмет? Відчуття було надто летким, щоб назвати його панікою, проте я відчув, як волоски на шиї стають сторч. Я озирнувся, шукаючи, за що б зачепитися. То не був ефект нового місця — я подорожував раніше і за Лос-Анджелесом не скучив. Я погано спав і почувався втомленим, але й це не було причиною. Це не були якісь тіні минулого, відчуття провини чи жалю за чимось. Це було щось безпричинне, невловиме.

Просто все, абсолютне все здавалося не таким.

А далі хмара пройшла — і все. Емі підняла голову і підморгнула мені крізь шибку, і це точно була жінка, яку я знав і кохав. Я усміхнувся у відповідь, потім повернувся до гірського краєвиду і докурив цигарку. Ліс був як ліс, і все було гаразд.

Потім був смачний обід, і я слухав, як Емі розповідає про свою нову роботу. Вона працює в сфері реклами, і її професія полягає у тому, щоб робити так, аби одні люди витрачали більше грошей, а інші люди завдяки цьому купували більші будинки. Щось на кшталт організованої злочинності, тільки робочий день довший. Одного разу я сказав Емі, що їй варто порадити клієнтам замість створення реклами й вивчення ринку просто погрожувати споживачам вбивством чи заподіянням шкоди, якщо ті не куплять їхній товар. Емі попросила більше такого не казати, особливо при її колегах, бо вони ще сприймуть ту пораду серйозно.

Специфіка її професії мала значення, оскільки на новій посаді мандрівного креативного директора величезної компанії — з офісами у Сієтлі, Портленді, Сан-Франциско і нашому Лос-Анджелесі — вона вже не