Непрохані - Майкл Маршалл Сміт

Потім я зайшов у дім і сів за стіл, де й змарнував останній, напевно, зрозумілий вечір свого життя, дивлячись у вікно і відчуваючи, як поволі спливає час.

Іноді я думаю: що сталося б, якби того ранку я дійсно працював, якби Фішерів дзвінок потрапив на автовідповідач?

Якби він навіть лишив повідомлення, я б навряд чи передзвонив йому. Загалом мені здається, що це б нічого не змінило. Думаю, ті події все одно знайшли б мене, бо вони вже бовваніли на моєму горизонті, були невідворотні. Хотілося б сказати, що все звалилося на мене мов грім з ясного неба, трапилося без жодного попередження, але ні. Були і знаки, і причини. Протягом останніх дев’яти місяців, якщо не кількох років, я помічав невеличкі зміни, просто намагався їх ігнорувати, жити собі далі. Коли все сталося, це було так, ніби я впав з колоди, масивної надійної колоди, на якій багато років плив собі за течією, і раптом виявив, що води під колодою немає й не було ніколи; що я лежу посеред невідомої землі, запиленої площини, де ні дерев, ні гір, ані жодних віх, жодних пояснень того, як я потрапив сюди з тих місць, де перебував раніше.

Це падіння готувалося протягом якогось часу, потроху наростало, та не перетинало межі видимості. Воно почалося того вечора за робочим столом у новому будинку — а може, й за кілька місяців чи років до того. Докопуватися тепер до коріння хаосу — це ніби сказати, що мить, коли тебе збиває машина чи коли ти ступаєш із тротуару, не має значення. Можна твердити, що біда почалася тоді, коли ти припинив стежити за вулицею, але пам’ятати будеш усе одно той удар, ту напружену мить, коли скрегочуть гальма і лунає глухе «бум», — ту конкретну секунду, коли тебе збито і всі інші варіанти майбутнього скасовано.

Ту мить, коли стає цілковито ясно: десь у твоєму світі назріла фатальна хиба.

Пляж на узбережжі Тихого океану, нескінченне пасмо піску: вдень майже біле, нині воно тьмяніє, сірішає у пригаслому світлі. Нечисленні сліди, залишені людьми удень, терпляча природа вже змила геть. Улітку юнаки і юнки з глибини материка приїздили сюди на вихідні, виблискували під сонцем безтурботної юності, добували хвилі пустопорожньої музики з колонок; так і не знаходиться, на жаль, снайпера, який припинив би ті звуки, тож беззмістовне щасливе життя тих юнаків і юнок триває, їхній галас забруднює планету. Проте у цей несезонний четвер пляж незалюднений — тільки зграйка куликів гасає туди-сюди вздовж лінії прибою, підкидає тонкі довгі ноги, ніби механічні іграшки. Коли й вони завершують свої денні справи, на пляжі запановують цілковита тиша й спокій.

За півмилі від берега лежить курортне містечко Кеннон-Біч і його затишні готелі, але тут, біля води, самі лише скромні пляжні будиночки, кожен максимум два поверхи заввишки і на пристойній відстані від свого найближчого сусіда. Це або білі довгасті коробки з облізлим тиньком, або вибагливіші восьмикутні споруди з дерева. Від кожного в’ється серед дюн до піщаного пасма стежка. Нині листопад, і майже всі будинки повні темряви і запаху лосьйону від засмаги й свічного воску, який протримається до наступних канікул і привітає батьків, які в незвичних дзеркалах знайдуть нові пасма сивини у волоссі, та дітей, що стануть вищі й віддаляться від тих, хто був колись центром їхнього життя.

Уже два дні не було дощу — дивина для Орегону в цю пору року, — але зараз над морем повзе хмарний згусток, схожий на краплю чорнила у воді. За годину-дві негода торкнеться суходолу, тіні стануть густо-синіми, злива просякне повітря.

А внизу, на самісінькій лінії прибою, сидить дівчинка.

На її годиннику за двадцять п’ять хвилин шоста: ще не пізно. Коли буде за чверть шоста, їй доведеться піти додому — тобто не додому, а до хатини. Тато називає її пляжним будинком, але мама каже «хатина», а оскільки тато не з ними, правильно казати «хатина». Татова відсутність впливає і на інші речі; зараз Медисон якраз про це думає.

Коли вони приїздили до моря, дні минали загалом однаково. Вони їздили до Кеннон-Біч і там гуляли галереями (один раз), купували харчі на ринку (двічі) або заходили у крамницю іграшок (стільки разів, скільки просила Медисон; в останній візит це трапилося тричі). Решту часу вони проводили серед дюн. Прокидалися рано, йшли на прогулянку вздовж пляжу і назад. Удень сиділи на піску, купалися, гралися, роблячи десь серед дня перерву на обід і відпочинок. О п’ятій — знову прогулянка вздовж океану, цього разу в протилежний бік. Зранку гуляли просто для того, щоб вранішнє світло прогнало сон. Ввечері — збирали мушлі, зокрема пласкі круглі панцирі морських їжаків. Хоча цікавилася ними переважно мама (вдома у коробці з-під сигар вона мала цілу колекцію), збирали всією родиною, разом. Після прогулянки був душ, начоси[1] з бобовим соусом і вкриті тонкою скоринкою льоду тропічні коктейлі (це вдома), а потім їхали вечеряти у Кеннон-Біч, у «Пасифік Коугерлз», де були рибальські сіті на стінах, креветки з коктейльним соусом і офіціанти, які навіть маленьких дівчаток називали «мем».

Але вчора, коли Медисон приїхала сюди з мамою, все почалося інакше. Не та пора року, холоднеча. Вони мовчки розпакували речі та сходили на прогулянку, але мама повсякчас задивлялася на обрій і жодного разу не нахилилась за мушлею, навіть коли їм трапився обкатаний хвилями уламок рожевого кварцу. Коли вони повернулись до будинку, Медді знайшла трохи тропічного коктейлю у шафі — залишки з літа, — але мама забула купити начоси й інші ласощі. Медисон хотіла була обуритися цим, але подивилася на маму, на її вповільнені рухи, і вирішила промовчати. «Коугерлз» зачинили