Непрохані - Майкл Маршалл Сміт

це було аж занадто, навіть якось моторошно. Тепер уже Фішер просто блукав між бібліотекою й класними кімнатами, ніби зайнявши Доннине місце. І вчився. Вчився як проклятий. Його оцінки помітно покращилися за лічені місяці. З трійок — деякі з яких йому ставили винятково зглянувшись на спортивні досягнення — Фішер видерся у стабільні четвірки і п’ятірки. Може, батьки наймали йому репетитора, але я сумніваюся у цьому. Він просто сам хотів увійти в іншу колію, стати іншою людиною. Всі почали триматися від нього подалі — ніби боялися, що це божевілля заразне.

Втім, одного разу пообідньої години наші шляхи перетнулися. Я готувався до останніх шкільних змагань з легкої атлетики і лишився на треці, коли решта команди вже пішла. Вважалося, що я тренуюся кидати списа, проте насправді мені просто подобалося лишатися самому на порожньому майданчику. Я набігав на ньому багато годин, а тепер починав усвідомлювати, що скоро закінчиться і це, і частина інших звичних занять. Гасаючи туди-сюди треком — я тренував розбіг перед кидком, — я побачив, як з дальнього кінця поля іде якийсь хлопець. Потім зрозумів, що це Ґері Фішер.

Він явно блукав майданчиком без всякої мети. До того як піти, він був нашим найкращим спринтером; можливо, він прийшов сюди, відчуваючи те саме, що й я. Він зупинився за кілька метрів і деякий час мовчки дивився, як я бігаю. Потім заговорив.

— Виходить?

— Та наче, — відповів я. — Хоча не думаю, що можу перемогти.

— Чому це?

Я пояснив, що у сусідній школі знайшовся хлопець, який не просто вміє добре кидати списа, а ще й має амбіції. А мені без легких перемог воно все не дуже й треба. Тобто я сказав це все іншими словами, але сенс був саме такий.

Фішер знизав плечима.

— Якби знаття! Може, ти ще покажеш себе у п’ятницю. Перемагати буває круто.

І тут на якусь мить мені стало небайдуже. Я подумав, що справді міг би перемогти — адже це востаннє. Фішер стояв на треці, ніби дослухаючись до відлуння кроків бігунів, які бігали ним колись.

— Вона все одно була тут тимчасово, — зненацька мовив я.

Спершу він ніби не почув, та потів повільно повернув голову в мій бік.

— Що ти кажеш?

— Я про Донну. Вона була якась… неприкаяна. Ніби позичила власне тіло.

Фішер нахмурився. Я провадив:

— Так наче… наче вона з самого народження знала, що нічого може не вийти, розумієш? Наче прийшла у цей світ з розумінням, що жити довго й щасливо — це важкий і тривалий процес і краще поставити на кін усе, що маєш, і тоді пан або пропав. Але замість червоного випало чорне, і тоді вона вирішила, що гру закінчено.

Я говорив без жодної підготовки і відчув гордість за свою промову. Сказане прозвучало дуже мудро, а у вісімнадцять років це велика справа.

Десь хвилину Фішер дивився собі під ноги, а потім ледь кивнув.

— Дякую.

Я теж кивнув йому, враз ніби онімівши, і повернувся до тренування. Напевно, я просто випендрювався, намагаючись вразити Ґері Фішера зразка восьмимісячної давності. Хай там що, руку я випростав надто швидко, свіжий поріз на пальці відкрився наново, і списа я недокинув.

Потім був випускний, а за ним — інший світ. Як і решта випускників, я був надто захоплений святкуванням початку дорослого життя і не дуже переймався долею людей, яких ледве знав. Іспити, вечірки, бал — останні дні нашого дитинства промайнули так швидко! Бам — і ось він, реальний світ, такий собі супер-іспит, до якого ти зовсім не готувався. Мені й досі інколи здається, що цей предмет я так і не опанував. Протягом літа я, здається, нічого не чув про Фішера, а потім почався коледж. Далі рік чи два я ще іноді згадував про нього, але врешті-решт його образ витерся з моєї пам’яті разом з іншими непотрібними спогадами.

Тож я був зовсім не готовий до того, що побачу його знову, що через двадцять років він з’явиться біля моїх дверей і почне розмову так, ніби ми бачилися вчора.

Я сидів за столом і буцімто працював, хоча навіть побіжний погляд показав би, що «робота» полягала головним чином у спогляданні пейзажу за вікном і зовсім трохи — у позирках на монітор. У будинку панувала надзвичайна тиша, і раптовий дзвінок телефону змусив мене аж підскочити.

Я підняв слухавку, трохи здивований тим, що Емі вирішила подзвонити на домашній, а не на мобільник. Дзвінок від дружини означав законну перерву в роботі. Потім я зварю собі ще кави, випалю цигарку на веранді, знайду інші способи вбити час, і зрештою прийде новий день.

— Привіт, люба, — сказав я. — Як там твої корпоративні війни?

— Я говорю з Джеком? Це Джек Вейлен?

Чоловічий голос.

— Так, — я сів прямо і насторожився. — Хто це?

— Не дивуйся, друже. Це Ґері Фішер.

Я зразу впізнав ім’я, проте не зразу витяг із глибини років образ людини, якій воно належало. Згадувати людей — ніби їхати вулицею, по якій давно не їздив. Не дуже знаєш, що там далі.

— Ти на лінії?

— Так, — відповів я, — я тут. Просто не чекав тебе почути. Це справді ти? Ґері Фішер?

Чоловік на тому кінці засміявся:

— Мене дійсно звати Ґері Фішер. Я не став би про таке брехати.

— Це було б дивно, — погодився я. Замість його номера на дисплеї