Непрохані - Майкл Маршалл Сміт

— Гаразд, — щиро усміхнувся Джош. — Вибач.

— Та нічого, — відповіла Джина й подумала: «Тільки б усе було гаразд з тобою». Її син був добрий хлопець, вихований… ледар, звісно, але зі школою так-сяк давав собі раду. Вона без тіні егоїзму вважала, що Джош схожий на неї,— хоча дещо від Вілла у ньому теж було, бо юнак багато часу проводив наодинці з собою й залюбки колупався у всякому залізяччі. Справа гарна, але скоріше б побачити у дитини ознаки першого похмілля. На самих комп’ютерах чоловіку в наш час не прожити.

— Ну, пізніше поговоримо, — сказала вона, сподіваючись, що воно прозвучало не надто тупо.

Аж тут у двері подзвонили.

Квапливо спускаючись до дверей, Джина почула, що син ще трохи скрутив звук, і всміхнулася. Усмішка лишалася на її обличчі, поки вона відчиняла двері.

Надворі було темно, ліхтар на розі кидав помаранчеве світло на опале листя, що вкривало газон і стежку. По кронах дерев прошурхотів вітер, і кілька листків закружляло над перехрестям їхньої вулиці й сусідньої.

За метр чи два від дверей бовваніла висока постать у темному пальті.

— Чого вам? — спитала Джина.

Ввімкнувши ліхтар на ґанку, вона побачила високого чоловіка років сорока п’ятьох. Коротке темне волосся, бліда нездорова шкіра, пласке обличчя. Очі теж були темні, майже чорні, і здавалися позбавленими глибини, ніби їх просто намалювали на шкірі.

— Я шукаю Вільяма Андерсона.

— Його зараз немає. Ви хто?

— Агент Шепард, — відповів чоловік і кашлянув. — Ви не проти, якщо я зайду в дім?

Джина була проти, але чоловік просто піднявся на ґанок і зайшов, не чекаючи відповіді.

— Не так швидко, містере, — Джина пішла за ним, лишивши двері відчиненими. — Покажіть-но посвідчення.

Чоловік витяг гаманця й одним рухом розгорнув посвідчення перед Джининим обличчям, навіть не глянувши в її бік. Натомість він пильно оглядав кімнату, потім підвів очі до стелі.

— Що відбувається? — спитала Джина. Вона чітко розгледіла три великі літери — ФБР, — але думка про справжнього живого федерала у неї вдома не вкладалася в голову.

— Мені потрібно поговорити з вашим чоловіком.

Буденний тон чужинця тільки підкреслив абсурдність ситуації.

Джина затулила рота долонями. Чорт, та це ж її дім!

— Кажу ж, його немає.

Чужинець повернувся в її бік. Його очі, до того ніби мертві, повільно оживали.

— Так, кажете. Я вас почув. Але мені треба знати, де він. І треба оглянути ваш будинок.

— Я не дозволяю, — відповіла Джина. — Хай що ви там собі думаєте, я…

Його рука так швидко злетіла вгору, що Джина нічого не побачила — лише відчула, як пальці, більше схожі на пазурі, стисли її за щелепу.

З переляку їй спершу віднялася мова, та коли чоловік почав розвертати її до себе, Джина закричала — пронизливим безсловесним криком, бо говорити з міцно зафіксованою щелепою не мала змоги.

— Де вона? — тим самим буденним, майже знудженим тоном запитав чоловік.

Джина гадки не мала, про що він. Спробувала вирватися, вдарити його кулаком, ногою, почала трусити головою. Якусь мить він не реагував, а потім просто дав їй добрячого ляпаса вільною долонею. В голові у Джини задзвеніло, вона мало не впала, але чоловік втримав її за щелепу, викрутивши її так, що та ледь не вискочила.

— Я все одно її знайду, — повідомив чоловік, а Джина відчула, що у неї щось рветься на вилиці.— Проте ви можете зекономити мені час і зусилля. Де вона? Де він тримає свою роботу?

— Я… я не…

— Мамо!

Джина і чужинець одночасно обернулися на голос. На сходах стояв Джош. Хлопець зморгнув і насупився.

— Ану пусти мою матір!

Джина спробувала крикнути, щоб Джош тікав, негайно, але вийшло лише якесь відчайдушне рохкання. Чоловік почав щось витягати з кишені.

Джош стрибнув зі сходів у вітальню, просто до чужинця.

— Пусти мою матір негай…

Джина раптом зрозуміла, що помилилася: її син не дорослий чоловік, він тільки хлопчик, високий, довготелесий маленький хлопчик, всього лише дитина, — і тут чужинець вистрілив йому просто в обличчя.

Вона заверещала, чи принаймні спробувала заверещати, а чужинець вилаявся і, не відпускаючи її, пішов до вхідних дверей і зачинив їх.

Потім він потяг Джину назад у вітальню, туди, де на підлозі лежав, смикаючи рукою і ногою, її син. Джинина голова була наче наповнена яскравим світлом, пульсувала від шоку. Чоловік ударив її кулаком у щелепу, і Джина зомліла.

За мить чи за кілька хвилин вона отямилася — теж на підлозі, обіперта об канапу — ту саму, на якій так затишно дивилася телевізор десять хвилин тому. Нижня щелепа не трималася, поворухнути нею Джина не могла. В кожне вухо ніби хтось забив по довжелезному товстому цвяху.

Чоловік у пальто навпочіпки сидів біля Джоша. Синова рука і досі спорадично рухалася, розмазуючи калюжу крові, що натекла навколо його голови.

Пахло бензином. Закінчивши оббризкувати Джоша рідиною з металевої каністрочки, чужинець кинув її на тіло і підвівся.

Глянув на Джину.

— Даю останній шанс, — промовив він. Його чоло було вкрите краплинками поту, ніби в будинку стояла спека. В одній руці чоловік тримав запальничку, в другій — пістолет. — Де вона?

Чужинець клацнув запальничкою над Джошем, дивлячись їй просто в очі, і Джина зрозуміла: хай який то «останній шанс», шансів вижити у неї немає.