Непрохані - Майкл Маршалл Сміт

Медисон хутко відвернулася. Серце шалено гупало в грудях. У лівій руці в неї була знахідка, і, бездумно захищаючи її, дівчинка обіперлася об пісок лише правою, готова відштовхнутися і бігти.

— Але спочатку мені дещо треба дізнатися, — провадив чоловік.

Негайно слід бігти, бігти щодуху, зрозуміла Медисон. Дядько Браян був товстий і бігати не вмів, та чужинець і в цьому здавався несхожим на нього. Вона глибоко вдихнула. На рахунок «три». Один…

— Глянь на мене, дівчинко.

Два…

Чужинець раптом опинився між Медисон і дюнами. Він рухався так швидко, що дівчинка навіть не бачила, як він перемістився.

— Тобі сподобається, обіцяю, — сказав він цілком буденно. — Тобі ж хочеться. Та спочатку відповіси на моє запитання, домовилися?

Сухість зникла з його голосу, і Медисон запанікувала, усвідомлюючи, яка вона дурепа і що батьки не просто так просять дітей повертатися вчасно, не відходити далеко, не розмовляти з незнайомцями і ще багато чого. Батьки не злі, не нудні, не прискіпуються. Вони просто хочуть тебе захистити.

Вона поглянула чоловікові просто в обличчя і кивнула. Нічого більше не спадало на думку; може, хоч це якось зарадить. Чужинець усміхнувся. На одній щоці в нього був розсип маленьких темних родимок. Зуби він мав темні та криві.

— Добре, — сказав він і зробив крок уперед, вийнявши руку з кишені. Пальці в нього були довгі й білі.

Голос у голові Медисон сказав «три», але так тихо, що вона в це не повірила. Її руки й ноги зі стиснутих пружин перетворилися на гуму. Вона не відчувала м’язів.

Чужий уже був надто близько. Від нього пахло вогкістю, очі його дивно світилися, ніби він нарешті знайшов щось, що шукав дуже довго.

Він присів навпочіпки біля неї, і вогкий запах став відчутніший, змішавшись із неприємним запахом людського дихання, з запахом тих частин тіла, які зазвичай прикривають одягом.

— Умієш берегти таємниці? — спитав чоловік.

Вдома я був о дев’ятій п’ятнадцять. Нічого крім молока й кави не купив — Емі завжди пересвідчувалася, що удома є що їсти. До міста я ходив пішки — двадцять хвилин ходи. Я залюбки так гуляв навіть і тоді, коли машина була вдома. В місті я посидів на вулиці біля кав’ярні, попиваючи американо і гортаючи місцеву газету, з якої дізнався про таке: вчора ввечері шляхи двох машин перетнулися на шосе, та ніхто не постраждав; групу добродіїв уже вдвадцяте переобрали до управління освіти — послідовність на межі хворобливої фіксації; у «Кескейдз Гелері» шукають серйозну людину на посаду продавця зображень орлів, ведмедів і героїчних індіанців. Досвід не має значення, важливе лише бажання йти за мрією. Це було не про мене — навіть якщо я так і не знайду сил писати далі,— та я сподівався, що крамниця знайде достатньо серйозну особу. Страшно уявити, що може статися, якщо орлами торгуватиме легковажний підліток.

Потім я довго блукав крамничками, роздивляючись те й се, і зрештою придбав специфічний набір, що складався з декількох сортів пива і томика Стівена Кінга у м’якій палітурці. Я вже читав цю книжку, та мій примірник разом з більшістю інших книжок лишився в Лос-Анджелесі; до того ж Кінг просто трапився мені на касі, де стояв на дротяній стійці в товаристві так само пошарпаних витворів Дена Брауна і романтичних пані з потрійними іменами, виведеними примхливим шрифтом.

Вийшовши на стоянку, я склав покупки у рюкзак і постояв, не знаючи, куди тепер. Поблизу був припаркований пікап, і з нього місцевий мешканець з обличчям як скеля й мохом у вухах ігнорував мене так, як годиться порядній людині ігнорувати прибульців. Я навмисно привітався, щоб збентежити його. З закладу «Лавернез Ріб» через дорогу викотилася пара, хитаючись, ніби на палубі корабля. У «Лавернез» пишалися щедрістю порцій, і пара явно пересвідчилася у цьому на власному досвіді. Повз мене пройшла жінка з візочком, і вираз її втомленого обличчя красномовно повідомляв, що задоволення від прогулянки вона не отримує. У візочку дитина відбивалася від світу цього чим могла, головно криком. Спіймавши мій погляд, жінка буркнула: «Десять місяців», — ніби це все пояснювало. Я знітився і відвів очі.

Вдалині мигнув світлофор.

Їсти я не хотів, пити пиво десь у барі, де є люди, — теж. Можна було прогулятися до маленької книгарні вище по вулиці, глянути, чи ще відчинено — та напевно вже було зачинено, плюс я мав що читати, й інтересу ходити по крамницях більше не було. Ця спонтанна покупка перепинила хід моєї експедиції.

Що ж тепер? Яких пригод шукати?

Врешті-решт я просто пішов додому тим самим шляхом, яким прийшов, повз ті сто метрів крамниць, з яких, власне, складався Бірч-Кросинг. Більшість будівель на вулиці були дерев’яні й одноповерхові. Клініка дантиста, перукарня й аптека вирізнялися на тлі крамниць з мотлохом, серед яких була і та сама «Кескейдз Гелері», у якій Емі була придбала два безглуздо вправні краєвиди класичного американського Заходу. Були й кам’яниці, релікти тих часів, коли ділові розбудовники міста у двобортних пальтах ще думали, що тут є ширші перспективи, ніж виявилося насправді. В одній містився «Лавернез», в іншій — філія великого банку, ще в іншій торгували художньо зістареними меблями. Емі залюбки заходила до цієї крамниці, й у тому числі тут було придбано мій письмовий стіл. У кінці вулиці бовваніла старовинна заправка, що прикидалася мисливським будиночком, а подалі від дороги був офіс шерифа. Я мусив зробити над собою зусилля, щоб не задивитися на нього; напевно, це був якийсь знак.

Я перетнув порожнє двосмугове шосе і попрямував у затінок дерев. Обабіч вулиці стояли суцільні паркани, пересипані металевими поштовими