Непрохані - Майкл Маршалл Сміт

скриньками й воротами, від яких бігли довгі доріжки до будинків у глибині подвір’їв. За десять хвилин я дійшов до скриньки з написом «Джек та Емі Вейлени». Я не відчиняв воріт, а просто переліз — так само, як і коли виходив у місто, — та забув, що тепер у рюкзаку є вантаж, тож мало не впав долілиць з того боку паркана. Останнім часом я потроху повертався до тренувань, бігав заповідником, що межував з нашою ділянкою. Спочатку трохи мучила крепатура, та коли перші незручності минулися, я став почуватися краще. Тіло не зовсім забуло ті часи, коли я був дійсно у добрій формі. Ніхто не бачив, як я беркицьнувся, та все одно я почувався ідіотом і навіть вилаявся. Батько часто казав, що неживі предмети ненавидять нас і планують підступи проти людей. Він таки мав рацію.

По роз’їждженій доріжці я рушив до дверей споруди, що згідно з договором оренди тепер вважалася моєю домівкою. Було зовсім холодно; можливо, сьогодні випаде перший сніг. Цікаво — як ми будемо вибиратися у світ, коли це станеться? Місцеві мешканці не вважають сніг романтичним. Вони говорять про нього так, як говорять про смерть чи податки, а ріелтор радив одразу купити снігохід для зимових місяців. Проте снігоходу в нас не було і, правду кажучи, не планувалося. Звання власника снігоходу мене не вабило: краще вже накупити свічок і консервів і навчитися квасити капусту. Я завжди мав слабкість до квасної капусти.

Дорога спустилася в невелику заглибину, потім збігла на горбочок, і десь за кілометр від воріт закінчилася парковкою. З цього боку будинок нічого цікавого собою не являв — одноповерхова споруда з кедрових колод, влітку майже цілковито захована серед зелені. Саме таким я побачив будинок на фото в інтернеті й подумав, що він дуже милий, така собі відлюдницька романтика. Та зараз, на порозі зими, дім скидався на атомний бункер, оточений ногами гігантських павуків. Тільки всередині ставало зрозуміло, що під першим поверхом є ще півтора, і з північного боку будинку, який виходив на крутий схил, на обох поверхах були вікна на всю стіну. Вдень крізь них було видно лісисту долину, що простягалася до гори Венатчі, за якою височіли Каскадні гори. За ними десь удалині була вже Канада. Як і відзначив Ґері Фішер, той краєвид притягував погляд. З балкона також було видно ставок діаметром десь півтори сотні метрів, що лежав ще на нашій ділянці. В пообідню годину над долиною кружляли, мов листя на вітру, хижі птахи.

Я виклав вміст рюкзака в кухні й побачив, що на автовідповідачі в кінці стійки є вхідні повідомлення: вогник мигав.

— Ну нарешті,— сказав я вголос, і це були перші слова, що пролунали в домі з часу від’їзду Фішера.

Проте жодного «нарешті» не було. Дзвонило двоє людей, чи може, хтось один двічі, та повідомлень не лишили. Я подумки прокляв того дзвонаря і себе заодно, що досі не встановив розпізнавай номерів. У інструкції до телефону згадувалася така опція, проте саму інструкцію перекладав з японської не інакше як недоумкуватий байбак. Щоб змінити вихідне повідомлення, треба було мало не телефонувати у техпідтримку НАС А. Зараз дзвонила точно не Емі, бо вона знала, що я ненавиджу порожні повідомлення, і коли їй не було що сказати, голосом злодійського посіпаки вимовляла: «Повідомлень нема, хазяїне».

Я витяг мобільний і набрав її, затиснувши телефон плечем, поки діставав з холодильника пиво. Після приблизно п’ятьох дзвінків я знову почув автовідповідач. Своїм діловим голосом Емі подякувала за дзвінок і пообіцяла зателефонувати пізніше. Я лишив повідомлення, у якому просив її саме так і вчинити. Вже не перше таке повідомлення.

— Що швидше, то краще, — пробурмотів я, ховаючи телефон у кишеню.

З пивом я пішов у кабінет. Оскільки заробляла в нашій родині Емі, їй належало величне лігво на нижньому поверсі, натомість у моїй кімнаті стояла коробка з матеріалами, дорогий зістарений стіл з крамниці, про яку я згадував вище, і природнім чином зістарений дешевий стілець, який я роздобув у гаражі. На столі не було нічого, крім мого ноутбука. Не запилений він був лише тому, що я щоранку витирав його рукавом, а не забитий наглухо гвіздками — лише тому, що не було гвіздків. Я приглушив світло і сів за стіл. Відкрив кришку, і машина слухняно ожила — ніби ще не зрозуміла, що я все одно не працюватиму. На екрані з’явився текстовий файл — майже порожній. Частково причиною був чудовий краєвид за вікном — кущі й сосни, на які я міг милуватися годинами. Коли випаде сніг, комп’ютер точно доведеться забити гвіздками. В темну пору доби відволікатися від роботи було важче, бо у вікно було видно тільки найближчі гілки, освітлені з будинку. Можливо, хоч тепер мої пальці й мій мозок нарешті прокинуться і запрацюють. Може, я нарешті щось вигадаю і почну писати.

Може, якось обійду той факт, що отак нуджуся світом над ноутбуком уже цілий місяць.

За столом я сидів з тієї причини, що зо два роки перед тим написав книжку про певні місця у Лос-Анджелесі. Я кажу «написав», хоча насправді там були головно фотографії — та й то надто гучно сказано. Фото я робив на мобільний: одного дня я опинився в одному місці з телефоном у руці, клацнув камерою, а пізніше з подивом виявив, що картинка вийшла непогана. Технічно якість зображення була жахлива, але саме тому можна було ніби глянути крізь картинку і відчути миттєвість, розмиту, ефемерну. Потім фотографування ввійшло у мене в звичку, і кожне фото я кидав у спеціальний файл і писав до нього короткий коментар. З часом анотації почали збільшуватися, і скоро до кожного фото я додав уже сторінку-дві тексту. Одного вечора Емі побачила, як я пишу ці нотатки, і попросила дати почитати. Я дав. Я не дуже тим переймався, бо знав, що нічого поганого вона не скаже — і навіть не дуже цікавився її думкою. Минуло кілька днів, і Емі дала мені номер та ім’я людини, що працювала у видавництві арт-книжок. Я дуже сміявся, але Емі наполягала, і я написав тому