Українська література » Фентезі » Шлях меча - Генрі Лайон Олді

Шлях меча - Генрі Лайон Олді

Читаємо онлайн Шлях меча - Генрі Лайон Олді

– …і глядачі відчувають це, бо вони такі ж, як і ми, вони здатні співвідчувати, співпереживати, бути Бесідниками! А якщо ні…

– …а якщо ні – вони дивляться на нас зі страхом і повагою, і помисли вбити нас умирають у них, не народившись… бо вогненні струмки їхньої люті, їхнього гніву влилися в наше море, всоталися в нашу душу, і безвісти розчинилися в нашому спокої…

5

Ось чому в Кабірі не міг з’явитися кульгавий табунник-убивця! І злість, і страх, і лють – усе це з народження притаманне й людині, і Звитяжцям, але нас із дитинства вчать приборкувати ці почуття, перемелювати їх у внутрішньому млині спокою, проходити шлях від ремесла до мистецтва й, минаючи криваву битву, творити Бесіду. А якщо ми молоді й ще не здатні до кінця осягти таємницю створення військового мистецтва, нам допомагають інші, мудріші, спокійніші, які далі пройшли по Шляху Меча. Усі разом, ми зробили цей крок від орд Диких Лез і диких завойовників до Звитяжців і людей.

І цей крок теж був мистецтвом.

А тут, у Шулмі, у нашому минулому, ремесло й далі залишається ремеслом, уміле й швидке вбивство залишається запорукою власного виживання, і бойова лють кипить, не переплавляючись у душах ненароджених майстрів, і бризки цієї лави солоні й багряні…

Але тоді ми – ми, кабірці, діти емірату – невже волею долі ми всі відступили на крок назад, просто повернувшись до кривавого ремесла?

Хороше запитання.

Чи є на нього хороша відповідь?

Я почував, що відповідь уже світиться десь на краєчку моєї свідомості, і спробував схопити її за вихор, не дати вислизнути – і не дав.

Відповіддю була стіна.

Стіна, тупик, у який уперлися ми – і люди, і Звитяжці емірату. Ми відточили до майже немислимої досконалості леза клинків і Майстерність Контролю; Бесіди наші стали витончені й блискавичні, а ми самі – чемні й безтурботні; ми насолоджувалися життям і своїм мистецтвом, ми забули про те, звідки вийшли – з бруду, з крові, але людська дитина теж народжується в крові й муках, а Звитяжець – у вогні й гуркоті…

І ми справді розучилися вбивати. Ми відітнули цю частину буття – і я стверджую, що це погано, якими б жахливими не здалися мої слова. Бо настав день, коли мистецтво зіткнулося з насильством і не змогло протистояти йому – мертвий Шамшер у пилюці, моя відрубана рука на турнірному полі, Друдл і Дитячий Учитель у клятому провулку!

Чисте Мистецтво відкинуло Ремесло, з якого колись народилося, тоді просто забуло про існування предка – і поплатилося за безпам’ятство.

Тьмяні й батиніти були неправі й праві одночасно; так само, певно, як і ми.

А зараз… зараз ми вміємо вбивати. І вміємо не вбивати. Ми не всесильні, і силам нашим є межа, але ми здатні вибирати, і справа не в ремеслі й мистецтві, не в житті й смерті, а у виборі, який наш і тільки наш.

У вільному виборі.

У виборі між вогнем Масуда й водою Муніра.

– Вибір… – задумливо вимовив Уламок, про якого я геть забув, як і про те, що погладжую його руків’я рукою аль-Мутанаббі. – Зробити крок уперед, відмовитися від ремесла й убивства, набувши мистецтва й радості… А якщо зробити ще крок? Від мистецтва – куди? Що – там? Там, де, може, все зливається воєдино, де немає ні життя, ні смерті, ні вбивства, ні відмови від нього…

Що – там?

Ремесло.

Крок.

Мистецтво.

Крок.

Що далі?

Чи зуміємо ми зробити цей крок? Чи ми вже ступили, самі того не усвідомлюючи?

Ще один крок на Шляху.

На Шляху Меча.

Розділ 24
1

– Дрібку сушеної трави чимук, два очищені корінці сухоросту, півжмені товченої жовтуниці, топлене масло…

– Ти запам’ятав усе з першого разу? – шаман здивовано глянув на Коса. – У тебе хороша пам’ять. Майже як у мене.

– Я не запам’ятав, – у свою чергу здивувався ан-Танья. – Я записав.

І продемонстрував шаманові свої записи.

Слово «записав» Кос вимовив кабірською, оскільки шулмуською його не знав. Як, утім, і я. Але шаман здогадався.

– Записав? – повторив Куш-тенгрі по-кабірськи. – Ось цими значками? Усе, що я казав? Так?

Кос ствердно кивнув.

– Знаки, що розмовляють, – задумливо мовив Неправильний Шаман, почухуючи кінчик свого довгого пташиного носа. – Знаю. У нас теж є. Але інші. Ними не можна записати те, що я казав. Лише найпростіше. П’ять дюжин воїнів пішли в похід. Повернулися три дюжини й ще два. Спалили стійбище маалів. Отаке. Ваші знаки балакучіші від наших. Потім навчиш.

– Навчу, – охоче погодився Кос,

Відгуки про книгу Шлях меча - Генрі Лайон Олді (0)
Ваше ім'я:
Ваш E-Mail: