Шлях меча - Генрі Лайон Олді

Це була величезна могила.

Ми стояли, тримаючись за руки й руків’я, – Я, Єдиноріг і Уламок – і доля тих, хто не захотів відмовитися від суті й покликання Звитяжця, здавалася нам тієї миті не кращою від власної.

А потім я повернувся і, далі не кажучи ні слова, пішов до найближчого намету, де мене вже чекав Куш-тенгрі, Неправильний Шаман.

Коли я сів на землю поруч із шаманом, той немов і не помітив цього. Не здригнулися напівстулені повіки, подих не сколихнув груди, і невідомі далі, якими блукав зараз срібноволосий шаман, не відпустили його назад. Він був – там. А я – тут. Я сидів і дивився. На великі бурі намети, схожі на гігантських тварин у вицвілій після линяння шкірі. На хирляві деревця з дивно яскраво-зеленим листям і на жовто-сірі колючі кущі, що росли по сусідству. На моїх супутників, які розбивали табір неподалік від бурих наметів – жител шаманів Безликого, служителів Ур-калахая.

Я сидів і просто дивився.

Водойма Жовтого Мо була у низині, оточеній невисокими пологими пагорбами. Тут проходила межа двох степів. На південний схід, там, звідки ми прийшли, простирався степ, значною мірою обпалений подихом Кулхана. А на північний захід починався степ свіжий, спінений гірким вітром, той степ, побачивши який, я зрозумів – ось вона, Шулма. Тут живуть племена шулмусів, пасуть свої незлічимі табуни й череди, сперечаються про військову звитягу, чинять набіги одні на одних… І ще десь там є великий гурхан Джамуха Восьмирукий.

Мій улюблений онук.

І пряма коротка Чинкуеда, Змія Шен.

…Тут проходила ще одна межа. Вона незримо тяглася по гребенях пагорбів, що оточували священну водойму. Усередині цього кола панували боги. І всі, хто входив у це коло, потрапляли під їхній захист.

Біля священної водойми не проливалося крові.

Тут був малий Кабір.

«Тут Шулма, – з докором мовив Єдиноріг. – А у водоймі гниють трупи моїх братів.»

«Вибач, – схилив голову я. – Ти маєш рацію. А я ні. Просто мені дуже хочеться додому…»

«Так, Чене. І мені теж.»

І все ж ми перебували всередині кола, хоча воліли б до кінця своїх днів залишатися зовні.

І подалі.

Я мимоволі обвів поглядом межу священного місця й повернувся до Куш-тенгрі, почувши слабкий мелодійний передзвін брязкіток на його халаті.

Шаман уже повернувся зі своїх незрозумілих внутрішніх мандрівок і тепер дивився на мене.

– Будемо говорити, Асмохат-та? – запитав Куш-тенгрі, Неправильний Шаман. – Так?

Його звичка після майже будь-якого питання запитувати ще й «Так?», немов співрозмовник і без того не відповів би, спочатку дратувала мене, але тут, у тіні плаща Жовтого Мо, або я став терпиміший до звичок Куш-тенгрі, або це його «Так?» стало м’якшим і природнішим.

– Будемо, – погодився я.

– Будемо, – в один голос підтвердили Єдиноріг і Уламок.

Але їх шаман не почув.

Він просто злегка здригнувся, підвівся й пішов до намету.

Не озираючись. А я перш ніж піти за ним, махнув рукою Косові, щоб той підійшов і допоміг мені зняти панцир.

І без божественного втручання ясно – чим-чим, а латами аль-Мутанаббі мені Неправильного Шамана не здивувати.

Та й не збирався я його нічим дивувати.

У наметі панували сутінки; розташоване у центрі вогнище не горіло, але тепло від нього ще зберігалося. Лише зараз я відчув, що зовні було зовсім не спекотно.

Осінь, одначе… час звикати.

Ми опустилися на ворсисту повстину один навпроти одного, і я очікувально дивився на Куш-тенгрі. Дивитися йому в очі я досі трохи боявся, дивитися нижче було б незручно – ще вирішить, що я йому в рот заглядаю – і я перевів погляд угору, туди, де високе гладке шаманове чоло переходило в зачесану назад гриву його дивного волосся.

Куш-тенгрі ледь усміхнувся – здригнулися кутики губ, намітилися ямочки на впалих щоках без найменших слідів рослинності, роздулися ніздрі орлиного носа… і маска дикого божевільного скульптора перетворилася на доволі-таки привабливе обличчя.

– Це в мене з народження, – сказав він, труснувши срібною копицею і очевидно неправильно витлумачивши мій погляд. – Просто тридцять три зими тому в жінки з племені чиенів-вівчарів народилася сива дитина. А мудрі старійшини вирішили, що це не на добре, і маленького Куша покинули в степу. За два з половиною роки мене підібрали молодші шамани Ултая-лікаря. Кажуть, мене вигодувала вовчиця… Не знаю. Не пам’ятаю. А брехати не хочу. Ултаєві цілителі оглянули дитину, що верещала й покусала половину з них, і виявили всі вісімдесят чотири ознаки майбутнього служителя Ур-калахая. Відтоді я й живу тут. А за волосся прозваний Неправильним Шаманом. І не лише за волосся. Так і став із просто Куша – Куш-тенгрі.

Він звільна потягнувся, хруснувши суглобами, і закинув худі жилаві руки за голову. Через що став дивно схожий на мого колишнього знайомого з Кабіра Сабіра Фучжана, теж оманливо тендітного й низькорослого. Для цілковитої подібності не вистачало лише Місячного Кван-до де-небудь у кутку, з його ратищем завдовжки з людину і величезним мерехтливим лезом. Так, зараз Куш-тенгрі поводився зовсім інакше, ніж під час першої зустрічі, і мені весь