Українська література » Фентезі » Шлях меча - Генрі Лайон Олді

Шлях меча - Генрі Лайон Олді

Читаємо онлайн Шлях меча - Генрі Лайон Олді
ім’я «Фальґрим на коні» порівнявся з шаманом і навис над ним; потім шаман підвів голову і глянув на Білявого. Погляд був короткий і гострий, як умілий випад, після чого шаман так само неквапно продовжив шлях, а Фальґрим круто розвернув коня й поскакав до нас.

Коли я глянув в обличчя Білявого, мене вразили його очі. Вони були висічені з сіро-блакитного льоду й відтавали повільно, занадто повільно, щоб Білявий міг бачити. Принаймні, зараз він не бачив нічого.

Або бачив щось, невидиме нам.

Еспадон Ґвеніль заклопотано підстрибував, лежачи поперек кінської холки.

– Що це з ним? – продзвенів еспадон, коли Фальґрим проїжджав повз нас. – Я… я його не відчуваю! Ні, вже потихеньку починаю… Єдинороже, запитай у Чена – із Фальґримом усе гаразд?

– Не знаю, – відгукнувся Єдиноріг-Я. – Але незабаром довідаюся.

І я штовхнув Демона У п’ятами в боки.

Побачивши, що я наближаюся, шаман зупинився. Я тричі об’їхав довкола нього – довкола доволі-таки хирлявого чоловічка в довгополому й просторому халаті, від коміра до подолу обвішаному якимись брязкітками з темного металу. Шаманове волосся було біле – не біло-лляне, як у Фальґрима, й не каламутно-сиве, як у старого Тохтар-кулу (тим паче, що служитель Ур-калахая був аж ніяк не старий, не набагато старший від мене), а молочно-срібне, і волосся такого кольору я бачив уперше в житті.

Сам шаман увесь час дивився собі під ноги, немов боячись перечепитися, то ж я не бачив його обличчя – та мене не полишало враження, що цей маленький беззахисний чоловічок, який не має при собі ніякої зброї (а він її не мав або ховав надзвичайно успішно), уже встиг довідатися про мене все, що можна довідатися, дуже уважно оглянувши.

– Я бачу того, хто називає себе Асмохат-та? – нарешті запитав шаман, і далі не підводячи голови. – Так?

Шаманова мова була глуха, але виразна; і ще більше схожа на хакаську, то ж я одразу зрозумів майже все.

Особливо приховане глузування.

– А я бачу того, хто насмілюється ставити такі питання? – відгукнувся я.

Шаман ледь чутно хихикнув. Схоже, він теж зрозумів те, що хотів, і був радий цьому.

– Степ ще не знає про появу Асмохат-та, – задумливо мовив він.

– Але якщо Джамуха Восьмирукий встигне дізнатися першим і послати тумени своїх вершників у потрібний час і в потрібне місце – степ може взагалі не дізнатися про Асмохат-та або дізнатися, коли буде пізно.

Внутрішньо я не міг із ним не погодитися.

Але зовні…

– Ти набрид мені, дурний чоловіче! – я вимовив це вкрай лиховісним шепотом, на який лише був здатний, і слово «чоловіче» пролунало так, ніби я сам людиною і близько не був. – Чи тобі вирішувати, що рано, а що – пізно?!

Шаман Ур-калахая різко підвів голову – і я немов з розмаху налетів на його очі.

Чорні-чорні.

І в них щось ворушилося.

Я мимоволі потягнувся вперед, відчуваючи, як тварюка на дні чорного погляду нечутно й невблаганно кличе мене до себе, як вона ліниво виповзає зі склепу очниць і сама рухається до мене, чіпко хапаючись за липку ниточку, що простягнулася між нашими душами, і ось вона вже всередині мене, порпається, шукає, винюхує – і їй назустріч встає Кабір, і вежа Аль-Кутуна, поруч із якою все почалося, і…

І наче спалах холодного полум’я пронісся над світом, перекреслюючи його – немає Кабіра, немає вежі, немає видінь, немає пам’яті, яку насильно висмоктують, а є безпристрасний меч у залізній руці, і чорна тварюка біжить у страху, ховаючись за тремтячими повіками, прагнучи зникнути, щезнути, не бути…

Я відчув знайоме руків’я Єдинорога під пальцями аль-Мутанаббі; і руків’я відчуло пальці.

Єдиноріг був у піхвах.

І ще він був у мені.

– Ти шукаєш смерті? – запитав Я-Єдиноріг у шамана, що відвернувся.

Голос мій плавився крижаним дзвоном, змушуючи служителя Безликого мерзлякувато пересмикнутися.

Він заперечно похитав головою, і в шамановому погляді більше нічого не рухалося саме по собі. Зараз там нічними зірками, риб’ячою лускою у вирі мерехтіли іскорки подиву.

Мерехтіли – і згасали одна за одною.

– Ні. Я хочу відвести Асмохат-та в таке місце, де у нього буде можливість міркувати без зайвих побоювань.

Усе ж він вимовляв «Асмохат-та» без належної поваги, до якого я, мушу зізнатися, встиг звикнути.

– Мене звуть Куш-тенгрі, – подумавши, додав він, шулмус із обличчям, яке не запам’ятовується чорним поглядом і срібним волоссям. – Багато хто називає мене Неправильним Шаманом.

Я байдужно кивнув.

Я не знав, якими мають бути правильні шамани.

3

…Конячка нашого несподіваного попутника прудко бігла поруч зі мною на чолі загону. Демон У спершу намагався протестувати щодо такого сусідства – але конячка скоса глянула на нього, і Демон втихомирився, а я запідозрив коня в належності до шаманського стану.

У білястому небі пролунав ледь чутний пташиний крик, подібний до стогону, і, затихаючи, полинув удаль.

Відгуки про книгу Шлях меча - Генрі Лайон Олді (0)
Ваше ім'я:
Ваш E-Mail: