Українська література » Фентезі » Шлях меча - Генрі Лайон Олді

Шлях меча - Генрі Лайон Олді

Читаємо онлайн Шлях меча - Генрі Лайон Олді
заверещав Удуй-Хара, бачачи й не бачачи те, чого спершу в гарячці не помітив, а якщо й помітив, то не зрозумів.

– Руки! Луска на руках! Асмохат-та!..

І злетів із невидимого вістря.

На коліна впав.

Куш-тенгрі вже йшов до свого коня, брязкаючи металевими фігурками тварин, якими був обвішаний його просторий халат, а Чумний Вовк усе качався по траві й вив хрипло:

– Руки!.. руки в лусці… руки!..

Неправильний Шаман навіть не обернувся.

Розділ 22
1

– Стріла – вона тому стріла, що нею стріляють, – глибокодумно сповістив Кос. – Чи навпаки: нею стріляють, тому що вона стріла. Ти як гадаєш, Асмохат-та?

– Ніяк, – буркнув я, знаючи, що Кос не образиться.

– Ось і я так гадаю, що ти ніяк не гадаєш, – погодився ан-Танья, випинаючи своє і так чимале підборіддя.

Цікаво, він теж знав, що я не ображуся?..

…Перехід через Кулхан виявився й легший, і важчий, ніж я припускав – одне слово, зовсім не такий, яким уявлявся спочатку. Ориджити йшли буденно й упевнено, вони наперед знали кожен поворот і місця стоянок; і ким би не був їхній незабутній предок-заступник Оридж, діти його могли відшукати дорогу навіть там, де її відвіку не було. Уже за тиждень я розумів, що Асахіро й Фарізі свого часу страшенно пощастило: вони живими вибралися з цієї нескінченної байдужості природи, йдучи навмання; і ще я розумів, що тисячному війську вижити в Кулхані буде не легше, ніж нещасному одинакові. Води в тих напівсухих криницях, які винюхували наші невтомні шулмуси-слідопити, нам вистачало хоч і не з лишком, та всієї; військо загинуло б від спраги.

Якщо лише ориджити не замовчували про додаткові джерела води.

Ішли ми не навпростець, а якимись хитромудрими зигзагами, і за неповний місяць я доволі терпимо міг говорити шулмуською, завваживши безсумнівне й доволі дивне споріднення мов Шулми й Малого Хакасу. Саме з цієї причини Чин вивчила їхню мову значно краще від мене; в решти виходило по-різному.

У Коса не виходило зовсім. Потім з’ясувалося, що в ан-Таньї язик не згортається рурочкою, і в цьому корінь усіх лих. Спільними зусиллями язика згорнули, після чого Кос перестав з нами розмовляти – зате заговорив із шулмусами.

Причому майже одразу знайшов із ними спільну мову. І старий Тохтар називав Коса батьком. Це звучало як Коц-ецеге, і я ледь стримувався від сміху щоразу, коли це чув.

Там же, у поході, ми вперше побачили луки й стріли. Усім нам – і людям емірату, і Звитяжцям – вартувало неабияких зусиль зрозуміти, що це не Дикі Леза, і не Звитяжці, а дійсно річ, і при цьому – зброя.

Річ-зброя.

Утім, люди все ж збагнули швидше – адже Фаріза билася в залі істини Батин жаровнею, і жаровня була річчю, і одночасно зброєю. До речі, у битві на кордоні Кулхана шулмуси не користувалися луками, маючи намір взяти нас живими й повести з собою в Шулму, що, властиво, й сталося, але зовсім інакше, ніж передбачали ориджити, і це було добре. Але під час переходу через піски швидко з’ясувалося, що турнірні навички дозволяють більшості з нас рубати стріли в польоті, або ухилятись, як я.

Для Звитяжців сама думка про те, що на світі існує мертва зброя, була блюзнірською. Нарешті Чань-бо припустив, що колись лук і стріли зможуть стати Дикими Лезами, а потім – Звитяжцями; і наші поліровані супутники з цієї хвилини перестали обговорювати мертву зброю шулмусів.

Вони навіть говорити про неї перестали.

Немов її й не було.

Я ще подумав, що так люди ставляться до божевільних родичів, причому далеких, і навіть не божевільних, а людей-рослин. Із зовнішньою байдужністю й внутрішнім соромом. А Матінка Ци на одному з привалів згадала, що в якихось сказаннях часів аль-Мутанаббі й Антари Абу-ль-Фаваріса згадувалися предмети, які цілком можуть виявитися луками й стрілами. Певно, в еміраті цей вид зброї так і не зміг перестати бути річчю, стати Звитяжцем, і поступово вимер.

Остання думка про вимирання належала не бабці, а Єдинорогові.

Але не важкість шляху, і не шулмуські луки, і навіть не смерть деяких поранених – мало не сказав: «На щастя, не наших поранених», – і зрадів, що не сказав, – не це турбувало мене найбільше.

Просто я в міру просування вперед усе більше перетворювався з людини на релігійний символ.

Мене опікували (коли я обурювався – мене опікували непомітно), мною захоплювалися (коли я сердився – мною захоплювалися здалеку), мені поклонялися (коли я протестував – мені поклонялися подвійно).

Шулмуси зверталися до мене не прямо, і навіть не побічно, а якось відсторонено, немов я й не був присутній тут, серед них, не їв ті ж коржі й не пив ту ж воду.

– Чи не хоче Асмохат-та випити води?

– Нехай Асмохат-та притримає Мангуса У – попереду чорний пісок…

– Чи не волів би лускорукий перейти в тінь?

І все це з поклоном, опустивши очі…

Спершу я вважав такий спосіб спілкування властивою Шулмі традицією, і якось сказав

Відгуки про книгу Шлях меча - Генрі Лайон Олді (0)
Ваше ім'я:
Ваш E-Mail: