Шлях меча - Генрі Лайон Олді
Якщо йому й справді тридцять три роки.
– Отак усе життя й пам’ятаю себе слугою Безликого, – продовжував між тим шаман, мовби викладаючи загальновідомі істини, знайомі всім (якщо він і сумнівався в поінформованості новоявленого Асмохат-та, то намагався на цьому не наголошувати). – А шамани Ур-калахая – вони зброї не мають, крові не проливають, у чужі чвари не пхаються, кривавої їжі не вживають, сон-гриба не нюхають, хош-травою не димлять…
– Араки не п’ють, – мимоволі вирвалося в мене.
– Чому? – щиро здивувався Куш-тенгрі.
– Та… не знаю, – зам’яв я.
– А у вас… е-е-е… там, у раю, араку хіба з кров’ю роблять?
– Ні. Безкровно.
– Чи ви туди товчених сон-грибів підсипаєте?
– У жодному разі!
– То чого б нам не пити араки? – запитав Куш-тенгрі, дістаючи з темного кутка об’ємистий жбан, у якому щось булькало.
Справді, чому б нам не випити араки? Тим паче, що я її зроду не пробував!
І ми випили. Слабенька вона, арака ця, на кшталт вина, кислувата, піниста – одне слово, п’ється легко. Перші троє горнят – узагалі легко. А після четвертого й слова легше даватися почали.
– Ось якщо запитаю я тебе, Асмохат-та ти чи ні, – раптом, після чергової фрази ні про що, заявив Куш-тенгрі, – ти або не відповіси, або я не повірю. Запитаю я тебе: чим ти ориджитів переконав, що ти – Асмохат-та? І знову або я не повірю, або ти не відповіси! Як не запитуй, що не відповідай – кінець один. Тому краще в гру зіграємо. Хто виграє, той і запитувати буде, а хто програє – той правдою платити буде. Гаразд?
І, не чекаючи моєї згоди, два глиняні горщечки до себе присунув.
Деренчало щось у тих горщечках. Я взяв один, дивлюся – камінчики туди насипані. Галька річкова, дрібна.
А Куш-тенгрі з іншим горщечком до входу в намет наблизився, полог убік відкинув, щоб світліше стало, тоді повернувся й кроків за вісім від мене на повстину сів. Горня з аракою перед собою поклав, горщечок із камінцями – поруч.
Один камінчик дістав.
У мене кинув.
Я піймав і назад відправив.
І він піймав.
Додав другий камінчик, на долоні похитав і обидва мені послав.
Забава це мені була, а не гра.
Три камінчики.
Чотири. Два одразу, третій і четвертий – за мить, один за одним…
Добре він, негідник, ловив, так і брав з повітря, а пальці м’які-м’які… Без суєти, без смикання марного, спокійно й упевнено… вовчий годованець.
Це я так хвалю…
П’ять камінчиків. І щоразу, коли чергова галька лунко цокала об метал моєї правої руки, в очах Куш-тенгрі спалахував холодний чорний вогонь.
Ми кидали ліниво, не кваплячись, даючи каменям злегка зависнути в повітрі, не більше трьох одночасно, але все ж, усе ж…
Шість.
А на семи він зламався.
П’ятий узяв, шостий ліктем відбив, а сьомий йому в горня плюхнувся.
Халат білим забризкав.
А я не про питання розумні думав, не про відповіді правдиві, а про те, що якби діти Ориджа бодай п’ятірко камінчиків ось так ловити вміли, наше знайомство з ними по той бік Кулхана зовсім інакше склалося б.
І оцей чоловік стверджує, що ніколи не брав до рук зброї?!
«І оцей Придаток усе життя прожив без Звитяжця?!» – луною вдарила мене думка Єдинорога.
– Гей! – владно крикнув нам Дзютте. – Що ж ви?! Запитуйте!..
І ми зрозуміли, що і як треба запитувати.
– Лови, шамане!
Я запустив у нерухомого Куш-тенгрі Уламком; а коли Дзю ще був у повітрі, пролетівши дві третини шляху від мене до Неправильного Шамана, я стрибнув слідом – і сутінок пискнув від болю й несподіванки, розсічений Єдинорогом.
Він не збрехав. Він справді ніколи не тримав у руках зброї, цей дивний чоловік, що народився сивим. Він піймав Уламка, але піймав так, як це не зробив би жоден кабірець – за край ґарди, і навіть не подумав захиститися ним від удару, а спробував ухилитися, і ухилився, але за мить вістря Єдинорога вже впиралося в брязкітку на правому шамановому плечі.
Куш-тенгрі глибоко зітхнув і обережно, пучкою, відсунув клинок.
Я забрав у нього насмішкуватого Дзю й повернувся на колишнє місце, ховаючи Єдинорога в піхви.
– Це було запитання? – поцікавився шаман трохи охриплим голосом.
Я кивнув.
– І я на нього відповів?
Я ще раз кивнув.
– А… а що я відповів?
