Шлях меча - Генрі Лайон Олді

– Що?!

– Неважливо. Що ти не користуєшся зброєю. Що ти казав правду – якщо не збрехав тут, отже, швидше за все, був правдивий і в іншому.

Куш-тенгрі відпив араки, прополоскав нею рота, тоді виплюнув злощасний камінчик і араку проковтнув.

– А якщо я прикидався? – після довгої паузи запитав він. – Якщо я обдурив тебе?

– Якщо ти встиг так швидко зрозуміти зміст мого запитання й обдурити мене, – відповів я, – тоді це не я – Асмохат-та, а ти.

Дзю в мене за поясом нарешті перестав веселитися.

– А він мені подобається, – зненацька повідомив Уламок.

– І мені, – зітхнув Єдиноріг.

Я налив собі зі жбана.

– Ти нам подобаєшся, – сказав я Неправильному Шаманові.

– Кому це – вам?

Я невиразно помахав горням у повітрі, проливаючи араку.

– А можна, – з невластивою йому боязкістю раптом запитав Куш-тенгрі, кивком голови вказуючи на Дзютте, – можна, я його ще раз потримаю? Ні, не зараз, потім… Можна? Я… мені здалося, що він – живий.

І шаман замовк.

– Дзю, йому здалося, що ти живий, – із задоволенням передав Уламкові Єдиноріг. – Чув?

– Справді? Це приємно, – в’яло відгукнувся Уламок. – Скажи-но йому: мені теж здалося, що він – живий.

А я все згадував камінчики, що летять, і гусей, що летять.

Камінчики ловив я й губив він; гусей бачив він і не бачив я; а ще він знав, що трапиться з гусьми завтра.

Галька, що впала в горня з пінливою аракою; сизий до вечора відстане, а той, що з чорним хвостом…

…А потім я вийшов із намету і довго кліпав, звикаючи до світла й намагаючись зрозуміти – ось переді мною обідні приготування моїх супутників, але для кого це, властиво, окремо в маленькому казанку вариться рис (та й звідки рис у Шулмі?!) без м’яса, зате з різними сушеними овочами й травами?!

Потім з’явився із за моєї спини Куш-тенгрі, і призначення рису одразу стало зрозумілим, бо шаман відігнав від казанка невправного (на його освічену думку) шулмуса, дістав зі складок свого одіяння кілька шкіряних мішечків і висипав у казанок по дрібці з кожного, бурмочучи собі під ніс і помішуючи вариво дерев’яною кописткою, яка зринула невідь звідки.

Пахла шаманська страва напрочуд смачно, анітрохи не гірше від м’ясного плову у великому спільному казані – і мій шлунок схвально забуркотів. Утім, шаман не збирався пригощати ні мене, ні кого іншого – він зняв казанок із вогню й приступив до трапези на самоті, уплітаючи їжу тією ж дерев’яною кописткою із завидною ретельністю, як робила б на його місці будь-яка зголодніла людина – а не таємничий шаман Безликого Ур-калахая.

Певно, не лише я зацікавився кухарськими таємницями шамана, бо після того, як казани спорожніли, а животи наповнилися, до Неправильного Шамана, не змовляючись, підсіли з двох боків ан-Танья й Матінка Ци, і почали в нього щось випитувати, показуючи пальцями на казанок. Куш-тенгрі охоче дістав свої мішечки й показав їх цікавій парочці – гадаю, таємниця їстівних приправ не була таємницею Безликого – і Кос негайно озброївся кістяним каламом, похідною чорнильницею й аркушем пергаменту, маючи намір записати все почуте.

І тут я відволікся, зацікавившись розмовою за моєю спиною.

Асахіро, який останнім часом став напрочуд миролюбний, длубався в зубах довгою колючкою й жартував із новоспеченого нойона Кулая, а тоді почав говорити на теми більш загальні й навіть, можна сказати, піднесені.

Говорили шулмуською й доволі швидко, але я встигав уловлювати зміст.

– Убивати – погано, – вселяв шулмусам ситий Асахіро, і шулмуси дружно кивали головами. – Убивати – дуже погано. Спершу ви один одного, відтак ми один одного, потім ви – нас, ми – вас… І що? Хіба в цьому звитяга? Чи не краще військове вміння без крові виявити, по-дружньому, а потім разом піти араку пити?!

– Краще, – подумавши, вирішив Кулай. – Значно краще.

Шулмуси оживилися, дехто засміявся, а Тохтар-кулу поліз за бурдюком, зрозумівши Асахіро занадто буквально.

Бурдюк забрали подалі – це Фаріза постаралася, – старий Тохтар невдоволено прищулився, почмокав губами й повернувся до Асахіро.

– Добре сказав Асахіро-ецеге, – поволі почав Тохтар, і я чітко побачив, як в очах старого лиса забігали хитрі вогники. Ецеге – воно, звичайно, ецеге, і незабаром усі мої приятелі в «батьки» шулмуські виб’ються, а деякі навіть і в матері… отож, навряд чи Тохтар хоч слово без шпильки скаже, та й саме «ецеге» для кабірського вуха – ніж гострий…

– Добре сказав Асахіро-ецеге, смачно, солодко, вуха тішаться, ще хочуть… Убивати – погано. Пам’ятаю я, років зо два тому в племені аруданів ув одного мисливця молодша дружина пропала. Що ж, пропала – й пропала. Украли, певно. Буває. Потім ще однієї жінки не долічилися. І ще. Захвилювалися арудани – ворог жінок краде, незабаром усіх украде! Чи не злий мангус з’явився?! Потім у степу дружину мисливця знайшли. Мертву. Хто вбив? За що вбив? Якщо мангус – чому не з’їв?! Якщо людина – навіщо вбив? Украсти – зрозуміло, а вбивати – нерозумно! Що з мертвою жінкою робити?! Покликали шамана. Прийшов шаман Безликого, воїнам