Шлях меча - Генрі Лайон Олді

– Чин… – доволі нерозумно вимовив я й притягнув її до себе, намагаючись… так, нічого особливо мудрого не намагаючись, лише обійняти мою маленьку грізну Чин.

І зірки в небі трохи пом’якшили й потеплішали.

Вона слабко спробувала вивільнитися – занадто слабко, щоб повірити в її щирість – тому я обійняв її ще міцніше й зашептав на вухо різні ласкаві дурниці.

Делікатний Уламок повідомив, що я придавив йому руків’я, і я попросив його заткнутися.

Єдинорога з Вовчою Мітлою я чомусь зовсім не соромився, тим паче, що ці двоє були зайняті одне одним так само, як і ми.

– А щоб тебе, – Чин спробувала вдати, що сердиться на мене, але це їй не дуже вдалося, та й важко сердитися на того, з ким цієї миті цілуєшся; то ж ми пішли до намету.

До намету, який я миттєво перейменував з «мого» в «наш».

– І навіщо я за тобою, бурлакою, потяглася? – бурчала Чин у паузах між поцілунками, – З Кабіра в Мейлань (пауза), з Мейланя в Кулхан (пауза), з Кулхана в Шулму цю про (пауза) кляту… І що я в тобі, жеребцеві необ’їждженому, знайшла?!

– А що в жеребцях знаходять? – не стримався я. – Саме це й знайшла…

Чин зібралася було обуритись, але передумала й махнула рукою – тією, у якій тримала Вовчу Мітлу.

– Може, саме це й знайшла, – несподівано погодилася вона, маючи на увазі щось своє.

Ми зайшли у намет, який хтось (звісно, всюдисущий ан-Танья) уже встиг протопити; за мить Єдиноріг у кутку розчулено торкався китицею Вовчої Мітли, щось їй шелестячи, а ми з Чин пірнули під купу завбачливо заготовлених (ким?.. неважливо…) теплих шкур, і більше я не збираюся нічого розповідати, бо… бо… не ваша ця справа!.. І взагалі…

І взагалі – добре, що в мене вистачило розуму накинути доху на Уламка, а самого Уламка кинути подалі від мене й моєї правої руки, так що до ранку я його не чув.

…Брязкіт металу, чиїсь крики, знову брязкіт…

Я прокинувся ривком, одразу, і виринув з-під шкур, мигцем відзначивши, що Чин у наметі вже немає. Поспішно схопивши Єдинорога, я відкинув полог намету і… і переконався, що нічого страшного не трапилося. Асахіро лаявся зі збудженим Куш-тенгрі – утім, відбувалося це доволі беззлобно і не потребувало мого втручання, – Коблан розгорнув нарешті свою похідну кузню й щось діловито кував, невисокий здоровань-ориджит допомагав йому, тримаючи заготовку кліщами; інший шулмус, старший, сидів поруч, витягнувши погано зрослу після тієї пам’ятної битви ногу й здивовано хитав головою. Ще кілька дітей Ориджа разом із Фальґримом і Діомедом, що реготалися, стовпилися навколо сперечальників шамана й Асахіро; Ніру, накульгуючи, керувала приготуванням їжі…

І так далі.

Ага – ще кілька Звитяжців бряжчали десь за моїм наметом, і ми з Єдинорогом одразу впізнали характерний брязкіт із присвистом Вовчої Мітли.

Одне слово, усе було гаразд.

Я поспішив пірнути в намет, доки ніхто не звернув уваги на з’яву голого і скуйовдженого Асмохат-та, який невідь навіщо висунувся із намету з мечем у руці – і спокійно взявся одягатись.

– А я, певно, таки здатний примиритися з Шулмою, – завважив Єдиноріг, укладаючись поверх шкір і задумливо мерехтячи оголеним клинком. – Щоправда, ні тобі підставки, ні кутка свого – хоча до похідного життя я вже звик. Зате цікаво. Шаман цей знову ж… То що, Асмохате-та, майбутнє дивитися будемо?

– Будемо, – кивнув я, – ось тільки шаровари вдягну, і лати, і доху ще…

Тут із-під дохи почувся здавлений крик Уламка, почутий Єдинорогом, а через нього – і мною, так що я квапливо звільнив Дзю з хутряного полону й неабияк здивувався його першим словам.

– Чене, а чому ти жеребець? – запитав Уламок.

Я волів не відповідати, і ми вийшли надвір.

І втрапили в розпал суперечки, яка й не думала затихати.

– Ти що робиш?! – кричав Куш-тенгрі, розмахуючи руками. – Ти навіщо ориджитів шаманами робиш?! Дурний ти, геть дурний, нічого в тебе не вийде, так?!.

– Так, – погоджувався Асахіро, дивлячись на ориджитів. – Не вийде.

– Тоді навіщо вчиш?

– Чого?

– Як чого? Дихати вчиш, стояти вчиш, дивитися вчиш! Силу із землі брати вчиш! Гадаєш, я сліпий, не бачу?!

– Яку ще силу?! – сердився Асахіро, розмахуючи Но-дачі, який участі в суперечці не брав, а тому посвистував доволі байдужно. – Дихати вчу – правильно! Стояти вчу – правильно! У нас цьому дітей учать! А я ваших телепнів учу… Тільки їх ще довго вчити доведеться, – тихо додав він убік по-кабірськи, і Но-дачі згідно блиснув, плазом опускаючись йому на плече.

Куш-тенгрі начебто трохи заспокоївся, але побачив мене й знову запалав праведним гнівом.

– Ти лише поглянь, великий Асмохате-та, чому твоя людина, яку дурні шулмуси звуть Асахіро-ецеге, ориджитів учить! – звернувся він до мене.

Я поглянув. Асахіро показав. Шулмуси були дуже старанні, намагаючись не зганьбитися перед Асмохат-та, і в них більш-менш виходило; для першого разу навіть більш, ніж менш. Ноги вони згодом напружувати