Шлях меча - Генрі Лайон Олді

змушуючи його в латах робити те, чого раніше не міг як слід зробити й без лат; я намагався дійти до знемоги, а знемога тікала від мене, і тіло моє раділо поверненню на круги свої, раділо й не хотіло втомлюватися, погоджуючись із будь-якими, навіть найхимернішими наказами й виконуючи їх бездоганно й миттєво, як чудово вимуштруваний слуга. Я жадав від Єдинорога з Уламком неможливого, і вони відповідали мені тим же, доки неможливе не ставало можливим, ми були п’яні один одним, і нещадні один до одного; і ми були одним цілим.

А ночами, у короткі години відпочинку, мене рятувала Чин.

Я вів Бесіду з усіма, вимотуючи тих, кого міг вимотати, змушуючи Фальґрима, ан-Танью й Асахіро годинами працювати на турнірних швидкостях; вони змінювалися, Ґвеніля поміняв Сай і Заррахід, їх обох – Но-дачі, а ми з Єдинорогом і Дзю все кружляли по втоптаному майданчику, як плямистий чауш по клітці, і я відчував шалене биття крові в залізній руці.

Двічі я викликав у коло одразу Асахіро й Коса; двічі Єдиноріг із Уламком протистояли трьом – Саєві, естоку й Но-дачі, але жодного разу я не кликав до себе Фальґрима й Коса.

Я хотів не думати. Але я не був дурнем.

Ґвеніль і Заррахід за підтримки Сая в ближній Бесіді – ні, не народилися ще ті Звитяжці, які могли б зупинити їх, будучи в руках однієї людини!

Я не думав. Я не думав про те, що все, що я роблю, можливо, лише вкорочує Шлях Меча до горла Джамухи, робить цей Шлях прямішим і неодмінним… я навіть не думав про те, що намагаюся гасити Масудів вогонь у самому собі, що будинок у вогні – це я…

Заради Восьмого пекла Хракуташа, я не думав про це!

Якось я поїхав із шулмусами, Емрахом, Фарізою і трьома батинітами на полювання. Півдня я смикався, роззираючись; півдня в кожній череді джейранів мені ввижалися вершники Джамухи, мене дратувала безтурботність супутників і їхня віра у всемогутність Асмохат-та; і я був безмірно щасливий, повернувшись без пригод до священної водойми.

І пішов вести Бесіду з Діомедом і Махайрою.

А їх у таборі не виявилося.

Також не виявилося Фальґрима з Ґвенілем, Кулая, Тохтара, а ще дюжини шулмусів.

Коблан на мить перестав гриміти залізом, підморгнув мені, витер піт із чола й сказав, що все гаразд.

А Кос сказав, що всі скоро повернуться.

Я кивнув.

Назавтра вони не повернулися.

Післязавтра – не повернулися.

Я нікого ні про що не запитував.

«Чи не напитися?» – майнула очманіла думка. Напиватися не став. По-перше, Єдиноріг був проти, а по-друге, хіба її нап’єшся, араки цієї?

А на сьомий день після занурення у вогонь Масуда – весь цей тиждень я чимало не уникав Куш-тенгрі, і він, розуміючи мій стан, не наполягав на більшому від коротких і ні до чого не зобов’язуючих зустрічей – і на третій день після зникнення Кулая й моїх друзів до мене, коли я всоте починав спочатку «Кидок строкатого тигра», підійшли Асахіро з Но-дачі на плечі й Матінка Ци з мовчазним Чань-бо, звільненим від ганчірок.

За руку Асахіро вів якусь дівчину.

– Це Хаміджа, Чене, – сказав Асахіро.

Я кинув Єдинорога в піхви, сунув Уламка за пояс і обернувся до них.

2

– Це Хаміджа, Чене, – сказав Асахіро, і Матінка Ци, що стояла в нього за спиною, широко усміхнулася й часто-часто закивала головою, немов намагаючись переконати мене в тому, що це Хаміджа, а не хтось інший.

Асахіро не назвав мене «Асмохат-та». Навряд чи нас хто-небудь підслухував, але все ж… Я ще подумав, що називаючи мене справжнім ім’ям, Асахіро Лі, доля моя невідступна, хоче наголосити… не знаю вже, на чому він хотів цим наголосити, бо додумувати мені перехотілося.

Хаміджа виявилася дуже схожою на Чин. Ні, не обличчям – хоча деяка витонченість рис і матова блідість була властива обом, та здорова блідість, яку не забарвити жодним сонцем від Хакаса до Шулми – а радше, манерою рухатися, стояти і… і дивитися. Так само, як у Чин, у Хаміджі спокійно впевнений погляд вступав у неясне протиріччя з крихкістю статури, і лише коли дівчина починала рухатися, навіть просто переступивши з ноги на ногу, ти розумів усю оманливість цієї підліткової крихкості. З таким же успіхом можна дорікати Єдинорогові, що він тендітніший, ніж, скажімо, Шпичастий Мовчун.

І докір цей буде настільки ж справедливий, як і дурнуватий.

– Вітаю, Хаміджо, – сказав я, не знайшовши нічого кращого.

Дівчина не відповіла. Стояла, мовчала, дивилася на мене, поза мене, повз мене…

– Вона – давіні, – тихо кинув Асахіро.

По моєму, він хотів додати: «Невже ти не бачиш, Чене?», але не додав.

Бо я вже бачив.

Давіні – так називали в еміраті жінок, поглинутих девом (чоловіків називали – девона), а якщо простіше – божевільних. І те, що я сприйняв спочатку в погляді Хаміджі за спокій і впевненість, насправді було спокоєм байдужності.

Потойбічний погляд.

Сірий туман