Шлях меча - Генрі Лайон Олді
– Але про це – згодом. А ти спочатку ось що мені скажи, Асмохате-та… У вас людей навчають, як у нас шаманів. Усіх. З дитинства. Нехай не всьому й не так, але – схоже. Чому тоді у вас шаманів немає?! Майбутнє ніхто не бачить, минуле не бачить, думки людини не бачить, навіть людей полічити – і то одразу не може! Чому?
А справді, чому? Не тому вчили? Чи не так?
Я не знав. І Єдиноріг не знав. І навіть Дзютте.
Тому я чесно відповів за всіх трьох:
– Не знаю.
– А я знаю. Довго дивився. Довго думав. І зрозумів. Ми, шамани, своїм шляхом ідемо; ви – своїм. А поперек того повороту, де ми одні до одних звернути б могли – мечі наші лягли. І не пускають. Наша погана шулмуська шабля, у крові по руків’я, і ваш клинок, живий і мудрий. Такий мудрий, що й людину не завжди за людину прийме. Тому і йдемо ми своїми дорогами, одні одних не бачачи. Не пускають мечі, не дають зустрітися. Ми, шамани, боїмося меч підняти, ви боїтеся без меча залишитися. І тому ви, коли зброї в руках не тримаєте – як наші воїни. У голові вітер, очі сліпі, пам’ять дірява, дивитеся – і не бачите. Зате коли меч оголили – одразу інша людина. Я довго дивився. Погляд інший. Стоїть по-іншому. Удар до удару бачить. Ми так майбутнє бачимо. Коли у вас меч у руках – ви шамани. Без меча – дурні воїни. Нехай вони не ображаються, якщо чують…
Шаман іще раз показав на Дзю і Єдинорога.
– Я правду кажу. Не можна на правду ображатися. Тому що – правда. Ото й немає у вас шаманів, бо мечі ваші живі й мудрі. Ото й немає в нас бійців, здатних не вбити – шаблі шулмуські, може, й не зовсім мертві, але дурні. Мудрість із дурістю осідлали нас, женуть у різні сторони, не дають зустрітися…
«Він має рацію, – додає Єдиноріг. – Він має рацію, і мені соромно. За Звитяжців. За гординю нашу мудру. Таку мудру, що аж дурніша від шулмуської дурості. Він має рацію.»
«Правий він чи не правий, – не забарився встряти Уламок, – та лише запитай у нього: чому це він, шаман, коли минуле або майбутнє шаманить, завжди за клинок тримається?! Вам, Придаткам кабірським, Звитяжці шаманити заважають – а йому?!»
Я запитав.
А Куш-тенгрі відповів.
– Хороше запитання, Асмохате-та.
– Це не моє запитання. Його, – і я злегка торкнувся Дзютте.
– Однаково хороше запитання. Розумне. Я відповім. Світ у нас такий. Хочеш чи не хочеш – а доля людини з її зброєю пов’язана. Ото й бачу я їхню спільну долю. Інакше лише половину побачу. І то – туманно. Тому за клинок тримаюся. Тому ми, слуги Безликого, самим лише воїнам гадаємо. А воїни в нас дикі й дурні. І шаблі в них дурні й дикі. Воїнові пророкувати просто: уб’ють чи не вб’ють, зі здобиччю повернеться чи без неї.
Ви – інші. І зброя у вас інша. Он запитання які розумні ставить, – шаман шанобливо глянув на Уламка. – І пророкувати вам складніше. Але цікавіше. І ось що я думаю: з мечем чи без меча, а чи не зійдуться наші дороги? Не тепер, а колись… А може, й не зовсім колись. Спробувати треба.
– Треба спробувати, – погодився Я-Єдиноріг, забувши навіть на мить, де перебуваю і з ким розмовляю. – Але як?
– Не важливо. Головне – пробувати. Що йде – дійде. Приміром, я буду тебе і їх, – кого мав на увазі шаман, було неважко здогадатися, – учити майбутнє бачити. Або минуле. Або помисли людські розгадувати. Самим. Без мене. Але не так, як я – так у вас не вийде. Ви спробуйте – коли свою Бесіду ведете. Спершу Бесіду наперед побачити. Не один удар – два, три, дюжину; потім – далі.
– Спробуємо, – із сумнівом пробурмотів Я-Єдиноріг.
– Або – коли з невидимим ворогом б’єтеся. Я бачив – ви так часто робите.
«А оце вже цікавіше, – завважив Єдиноріг. – Але який сенс Бесіду наперед знати! Ось якщо танець…»
– …а ви мене вчитимете.
– Чому? – зачудувався я. – Це ж ти шаман, а я…
– А ти – Асмохат-та, залізнорукий, що розмовляє зі своїм мечем. Ти будеш учити мене володіти зброєю.
– Володіти? – усміхнувся Уламок. – Гм…
– Тебе?! – вигукнув я.
– Так, мене. Воїни бояться шаманів – тому що шамани роблять те, чого не можуть вони. І воїни заздрять нам. Зате воїни носять зброю. Вони – чоловіки. А шамани… начебто теж чоловіки, але не зовсім. Беззбройні. Раніше ми й самі думали – не можна шаманам зброю мати. Або зброя – або дар шаманський. А тепер бачу – можна. Можна зброю мати. Вести Бесіду можна. Як друзі ведуть. І дар не втратити. А якщо вийде – не лише не втратити, але й далі пройти, по шляху нашому. До того місця, де він із вашим знову перетнеться. А потім – разом іти. Разом легше йти, і нам, і вам, і мечам…
– А ми… ми зможемо те, що й він?.. – помовчавши, тихо запитав Уламок.
– Тепер, коли я бачив живу зброю, я розумію, що і їй не заказаний цей шлях, – немов відповідаючи на запитання Дзю, знову заговорив Куш-тенгрі. – Я бачу… щось. Щось, що чекає нас попереду. Воно вже близько. Поруч. Треба лише зробити кілька
