Шлях меча - Генрі Лайон Олді

– …Отже, не змогли, – тужливо підсумувала Чида, по-своєму витлумачивши наше мовчання. – Що ж… чому бути, того не минути, а разом і плавитися легше. Нумо знайомитися, бо незабаром, певно, прощатися доведеться. Чида Хан-Сеґрі з Білих гір Сафед-Кух. Ой, де ж ви, гори мої Білі…

– Сафед-Кух? – здивовано перепитав Уламок. – До чого тут Сафед-Кух? Ти що, у Кулхані не була?

– Кулхан? – у свою чергу здивувався Чида Хан-Сеґрі, тьмяно зблискуючи наконечником. – Що таке Кулхан? Де це? Я Придатка за перевал Ан-Рок повела, дурепа цікава, а там і пішло… Скеля на скелі, ущелина за ущелиною, де сковзаєш, де падаєш! Казали ж мені: хто вважає, що знає гори – той їх спізнає, але пізно буде!.. Ото й спізнала. І гори, і горе, ось лише гори скінчилися, а горю кінця-краю не видно…

– Звідси вийти хочеш? – напряму свиснув я.

Було зрозуміло: якщо зараз ми візьмемося з подробицями пояснювати простакуватій Чиді, що відбувалося з нами протягом останніх півроку, та де це було, та як це було, та з ким це було й навіщо та чому – закінчимо якраз до повернення Джамухи й Чинкуеди з переможного походу на Кабір.

Та й то можемо не встигнути…

– Як не хотіти? – простодушно здивувалася Хан-Сеґрі. – Але як?

– Разом із новим Придатком, – втрутився Уламок. – Будеш його навчати – сьогодні ж вільною будеш, диво ти гірське, що не з того боку звалилося!

– А де ж мені Придатка нового взяти?

– Та ось він стоїть! – брязнув я, вістрям показуючи на Куш-тенгрі. – Куш-тенгрі та Хан-Сеґрі – чим не пара?!

– Цей? – тихо й не по-доброму, ой, не по-доброму почала Хан-Сеґрі, аж мене ознобом пройняло. – Цього… мені в Придатки? Ох, і навчу я його, мерзотника гидотного, ох і…

– Цить! – гаркнув Уламок, обриваючи Чиду, і вже спокійніше звернувся до мене: – Чуєш, Єдинороже – бери-но ти Чена з шаманом, і вийдіть звідси ненадовго. А мене на повстині залишіть. Усе життя мріяв на такій повстині полежати і з такою Чидою поговорити…

І ми вийшли.

– Полог засмикніть, – почулося нам услід. – Кохання у нас зараз буде, а я кохання при світлі не розумію…

Чен знизав плечима й засмикнув полог.

…Ось уже з півгодини Неправильний Шаман сидів на землі, подібний до сухого пня, а я неквапно танцював довкола нього, то входячи в уповільнену «Хмару семи зірок», то виходячи з неї й одночасно з Ченом поглядаючи на намет.

Тиша.

Важка повсть заглушала все, і здавалося, що намет порожній.

Я розчаровано посвистував – укотре? – і знову брався за своє.

Ні, у здібностях Уламка переконати кого завгодно в чому завгодно я не сумнівався – сам був тому прикладом, – але нам не потрібна була тупа покірність Чиди.

Нам потрібно було вільне й беззастережне сприяння!

– На посох схожа, – задумливо пробурмотів шаман.

Чен зупинився, а я кілька разів пройшовся над головою Куш-тенгрі.

– Який посох? – запитав Я-Чен.

– Наш, шаманський… із яким на камлання виходять. Духів злих проганяти.

Божевільна думка мигнула в мене – а якщо й справді… але думку довелося відкласти на якийсь час, бо тут із намету почувся голос Дзютте.

– О Вищий Мейланя, Звитяжцю й звитяжний Дан Ґ’єне! – кричав Уламок, і я не одразу зрозумів, знущається він чи ні?! – Почуйте мене! Шліть сюди цього Куш-Придатка, і нехай він пройде з чарівною Хан-Сеґрі до священної водойми! А ми поки що насолодимося красою шулмуської осені!..

Чен сказав шаманові, що той має зробити, – промовчавши про Куш-Придатка, – і шаман увійшов досередини.

Вийшов він уже з Чидою на плечі й з Уламком у лівій руці. Чен забрав Дзютте, і Куш-тенгрі рушив до священної водойми, несучи Чиду так дбайливо й акуратно, немов та могла випасти в нього з рук і розбитися.

– Що ти їй наговорив? – поцікавився я.

– Різного, – задоволено поблискуючи, відгукнувся Дзю.

– А саме?

– Що ти, приміром, – найвидатніший Звитяжець усіх часів і близький друг Небесного Молота. Майже родич.

– Так… Ще що?

– Про життя поговорили…

– Далі!

– А ти на мене не кричи! Я тупий, до мене крики не доходять… Про водойму я їй розповів. І про те, що єдиний її порятунок – це Куш-тенгрі. Буде з ним Чида – і буде їй благо; не захоче – хай іржавіє під мокрим плащем Жовтого Мо! Це їй і зрозуміло, і доступно; а гляне зараз у священну водойму – і за шамана всіма кінцями чіплятиметься! День, другий, третій – а тоді й звикне, і про все інше довідається…

…Що ж… Дзю, як завжди, не переймаючись жодними етичними міркуваннями, знайшов єдиний найпереконливіший доказ. Я б так не зміг.

А він зміг. І – вгадав. Бо, повернувшись, Чида Хан-Сеґрі стала доволі потульна, а до мене зверталася не інакше,